9 травня в міській бібліотеці-філії №3 відбулося чергове засідання книжкового клубу «Літературна кав’ярня»

Цього разу познайомилися з біографією відомої української письменниці сучасності - Люко Дашвар,
  зачитували та обговорювали  її твори .
Люко Дашвар (справжнє ім’я Ірина Чернова) – письменницею і сценаристкою стала у 2000-х, змінивши журналістику на красне письмо. Її письменницький старт став високим і справді зірковим :  перший роман – «Село не люди», у 2007 році став лауреатом премії конкурсу «Коронація слова». Два романи, випущені у наступні роки – «Молоко з кров`ю» (2008) та «Рай.Центр» (2009) також отримали відзнаки цієї престижної премії, що відкрила немало талановитих авторів. Роман «Молоко з кров`ю», окрім того, став переможцем конкурсу «Книжка року ВВС-2008». Власне, можна говорити про відзнаки багатьох книг Люко Дашвар, адже вони – справді унікальні. Та кожну її книгу чекають читачі, вона стала найтиражованішою письменницею сучасності в Україні. Тринадцять книжок – тринадцять світів, які створила Люко Дашвар. Тринадцять історій, які можуть подобатися, а можуть і не подобатися, можуть викликати захоплення, а можуть і дискусії, але точно нікого не залишають байдужими.

Псевдонім Люко Дашвар письменниця вигадала, зібравши склади і літери імен дорогих для неї людей.
  Особливий акцент зробили на обговоренні роману  «Молоко з кров`ю» , який став досить дискусійним, викликає у читачів неоднозначні емоції.
Роман  "Молоко з кров'ю" Люко Дашвар цікава своєю незвичайною сюжетною лінією та виразними образами. Це книга про нещасливу долю нещасливих людей ,про нещасливе кохання, книга про нещастя. Тримає читача в напрузі до останньої сторінки. Вельми загострює сюжет коралове намисто, що в романі символізує вічність почуттів: намисто передають у спадок, його рвуть, гублять, знаходять, знову дарують: “Бабуся казали – у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє”.

Низку червоних, як кров, коралів носила на грудях горда чорноока Маруся і хотіла подарувати колись на щастя доньці... Вірила, що знає, яке воно, те щастя. Та хіба жінці це вирішувати — не долі? Бо жінка думала: «Що люди скажуть?..» А вони ж скажуть, приліпиться — не обірвеш... Та так і не дізнався ніхто, як на неї, чужу дружину, щоночі, все життя чекав Степан. Це йому вона народила доньку, бо кохала... А тоді люди склали легенду...
У колись перспективне село, а тепер — перспективне місце для гольф-клубу і розкішних маєтків приїздить з-за кордону Руслана Ординська, юна красуня, донька українського олігарха. Шукає не просто місце для будинку, а місце з «легендою». Натомість знаходить всохлий бузковий кущ і червону намистину під ним, єдину на тонкій нитці... І кілька тендітних живих паростків...