16 листопада 2011

Історія міста Виноградів


Місто Виноградів (Севлюш, Сивлюш) зі своєю околицею — мальовничий куточок Закарпаття. Воно розташоване під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини. Місто розкинулося біля підніжжя Чорної гори (570 м над рівнем моря), яка колись, ще до появи людини, була діючим вулканом. Її форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені — вулканічні бомби — свідчення цього.
Територія міста й району була заселена вже в глибокій давнині, у період палеоліту...
Севлюш, Сивлюш. Під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 року — Виноградів. Виникло воно раніше ніж Угочанський комітет. Коли і хто заснував Севлюш — невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже 1262 року у латинських документах воно згадується як королівське місто.
Севлюш був наділений значними королівськими привілеями. Він дістав право самоврядування, свій суд. Його населення мало право обирати старосту (голову міста), вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Севлюського громадянина не дозволено було представити перед чужим, тільки перед своїм старостою. Барон не мав права поселитися між громадянами міста. Священиків самі собі обирали, а попівську десятину могли залишити на своєму полі — нехай священик сам собі збере з неї врожай. Тільки королеві повинні були платити невеликий земельний податок і в королівську армію посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Ця традиція збереглася й досі. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Усі ці привілеї пізніше, в 1294 році, підтвердив король Андрій Третій, а відтак, в 1319 і 1329 рр., і король Роберт Карло.
Чотири поселення — Королеве, Сасове, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілейну грамоту від Короля Лойова великого у 1355. році. Однак у спірних питаннях зверталися до севлюського старости та його присяжних.
Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, підпорядковану Естергомському Митрополитові.
Року 1301 помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца Неаполітанського з родини Анжу — Карла Роберта. Цей король у 1307 році подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок «Канків».
Але частина феодалів, до яких приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорськім троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ потерпів поразку. Замок «Канків» був узятий, відтак зруйнований. Місто й навколишні володіння король подарував феодалові П. Перені за заслуги, здобуті в битві з турками в 1396 році біля болгарського Нікополя.
Після монголо-татарського нашестя (1240—1241 рр.) територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Населення його різко зменшилось. Але угорський король Бела IV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів. Стали виникати нові села, заселятися нові місцевості.
Король Стефан І поділив країну на адміністративні райони — комітати. Спочатку це були «королівські комітати» (столиці), на чолі яких стояв призначений королем Ішпан (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Ендре І «Золоті булли» 1222 року, «королівські комітати» перетворилися у «дворянські комітати». Наджупана й надалі призначав король, але дворяни обирали піджупана, який мав вирішальну роль.
У кінці XIII століття утворився Угочанський комітат вже як «дворянський». Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше; згадується в документі за 1313 рік, у зв'язку з затвердженням Севлюського пароха с. Петра на посаді митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332—1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священиком. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині XII століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана, котрий у цьому селі жив. Але, починаючи вже з другої половини XIII століття, столицею головних ішпанів бу­ло село Королеве, осередок угочанського майна. Отож село Угоча втратило провідну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова і, мабуть, з ним злилося.
Існує й інша версія. За народними переказами, поселення Углича — Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщині. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев'яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев'яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича — Угоча зникло безслідно.
Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр домінії роду Перені знаходився у фортеці «Нялаб» поблизу Королева. Королеве вперше згадується в історичних документах в 1262 році, а фортеця — 1315. Із 1350 року у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенедик Ком'яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латинської мови на угорську, й 1533 року цей переклад надрукували у Кракові. Це була перша книга, надрукована угорською мовою.
Як і в усій тодішній Угорщині, населення нашого краю ділилося на декілька суспільних класів. На найвищому рівні були раби і слуги дворян, за ними йшли напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста й привілейованих сіл, землевласники, а наверху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани.
За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Королі, починаючи з XIII століття, стали позичати землю окремим особам та монастирям. Землевласники дедалі більше визискували підданих, позбавляли їх привілеїв, вимагали великих податків. Дещо краще велося селянам за панування короля Матяша Корвіна (1458—1498 роки). Він захистив селян, від свавілля дворян. Але після смерті цього «доброго» короля дворяни скасували всі пільги, дані ним простому люду. Народ говорив: «Помер Матяш — з ним померла й правда». Становише селян було нестерпним.
Тієї пори архієпископ Естергомськйй організував хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся. Але землевласник Юрій Довжа зібрав багато селян, начебто хрестоносців, проголосив себе їх королем і хотів зробити переворот на користь простого люду. Повстання в 1514 році було жорстоко придушене, а селяни — повністю закріпачені.
При комітатах діяли суди першої інстанції. На подвір'ї комітатського управління знаходилася середньовічна тюрма. У ній катували захоплених в полон повсталих міщан і селян, а повстанці, котрим вдалося втекти, поселилися в печері, яка знаходилася під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час вони влаштовували напади на багатих землевласників навколо міста. Але з часом і їх всіх переловили, крім одного. Він поставив хрест у середині печери на пам'ять про загиблих друзів і подався в чужі землі. Про цю печеру існував довго ще переказ, що в ній переховувалися розбійники, котрі награбували багато золотих грошей (дукатів). Одного дня недалеко від печери попасував кози бідняк- жиляр (жилярі — люди, котрі не мали землі, а тільки маленьку діляночку, де зводили собі колибу, а самі наймитували). Раптом перед бідняком з'явився чорт і промовив: «Винеси з печери хреста — я дам тобі мішечок дукатів». І тут же розв'язав мішечок. На сонці заблищало золото. Бідняк трохи вагався, але бажання розбагатіти перемогло — він погодився. Коли виносив важкий хрест, дубові двері з такою силою і швидкістю зачинилися за ним, що прибили чоловікові п'яти. А чорт зі своїми друзями миттю опинилися в печері в котрій вони потім завжди перебували, коли головний чорт-Люцифер, посилав його з пекла на землю творити зло.
Бідняк підняв мішок і швидко попрямував додому. На радощах забув і про свої дві кози. Дома каже жінці: «Подивися, небого, на цей мішок, він повен дукатів. Подай коритце, нехай висиплю гроші й порахую їх». Розв'язав мішок, заглянув    у нього,  а там
замість грошей — черепки побитих горщечків. Бідняк згадав про свої кози і побіг у ліс, але кіз уже не було — їх з'їли вовки. Залишилися тільки «ріжки та ніжки». А вхід у печеру засипався. Зараз уже ніхто не знає, де вона.
Рід Перені поновив фортецю «Канків» на початку XVI ст. тут поселився орден монахів-францисканців.
Турецький султан Сулейман Другий поставив собі за мету підкорити християнство і встановили у світі панування півмісяця. У 1521 році він виграв битву під сербським Белградом, увірвався в Угорщину, і в 1526 році під Могачем здобув перемогу над угорським королем Людвигом. У битвах з турками визначився як такий, що вселяв дух у війська християн, монах італійського походження Іван Капістран. Народна легенда згадує його ім'я серед монахів замку «Канків». За легендою, він похований в одному з підвалів замку і труна його висить на двох позолочених ланцюгах. Історія про це згадує. Однак на території колишньої фортеці, знаходиться колодязь, який виноградівці називають «колодязь святого Івана Капістрана».
У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців 1556 року був розігнаний, а фортеця «Канків» зруйнована. Через півстоліття — з настанням проти-реформації — монахи повернулися. У центрі міста побудовано монастир і церкву святого Франциска.
Хоч Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегово, Мукачеве, Ужгород одержав статус міста, у своєму розвитку він скоро став занепадати. Спричинено це було тим, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб закріпачити населення, перетворити його в свою дешеву робочу силу. Торгівля і промисел занепали. Але не тільки це загальмувало розвиток Виноградова. Після поразки під Могачем феодальна Угорщина розпалася, і Севлюш опинився на кордоні Трансільванського князівства. Тут відбувалися сутички між Габсбургами і трансільвальськими князями. У кінці XVII і на початку XVIII століть у країні розгорнувся рух куруців. Він продовжувався до 1711 року. А в 1717 році до краю вторглися татаро-турецькі полчища і скоїли великі спустошення. Біду довершила епідемія холери, що виникла у місті. Щодня були мертві їх ховали у могилі, викопаній за містом на території сучасного винрадгоспу. Коли минула епідемія, над могилою насипали горбик, а наверху його поставили високий дубовий хрест, до якого кожної весни ішли вірники і відправляли панахиду. На могилі хрест стояв до весни 1946 року, коли тодішні міські власті зняли його. Могилу ще й зараз видно. Цю частину гори населення міста й досі називає «корелі».
Найпрогресивнішим представником з роду Перені був барон Зігмунд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї гарну земельну ділянку на якій пізніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був видатною постаттю революції 1848—1849 років. Страчений Габсбургами 1849 року.
Під тиском народних мас австрійські Габсбурги змушені були скасувати кріпосне право. Населення міста звільнилося від гніту великих землевласників. Під кінець XIX ст. біля Севлюша прокладено широколінійну залізницю Чоп-Ясіння і вузьколінійну в Боржавську долину. Це сприяло розвиткові торгівлі і промислу. У місті почав діяти спиртовий завод (рафінування спирту), два вальцеві млини, пекарня, цегельний завод, а на березі Тиси було відкрито кар'єр, де добували андезит і трахіт— відмінні; будівельні матеріали.

Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. У 1867 ропі Австрія і Угорщина вирішили об'єднатися в одну державу. На карті Європи з'явилася Австро-Угорщина. Діти в місті здобували початкову освіту в трьох церковних школах: греко-католицькій, римо- католицькій і реформатській. У цих навчальних закладах один церковний учитель-дяк одночасно займався з шістьма класами. Крім того, працювала шестикласна державна початкова школа. У греко-католицькій церковній школі частина предметів викладалася на русіькій мові. Неповну середню освіту здобували діти заможних міщан у шестикласній школі. Спершу вона діяла у при­стосованих будинках, а після пожежі місто побудувало школу двоповерхову (1903 рік). Нині тут СШ №1. У цій школі вчилися знаменитий угорський композитор Бейла Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець.











З другої половини XVIII і до початку XX століття міський уряд знаходився у старовинному будинку, зведеному у міському парку на вулиці Короля (нині вулиця Пушкіна). Будинок 1920 року згорів. Місто віддало парк спортивним товариствам. Щоб зробити футбольне поле та інші спортивні майданчики, довелося вирубати десятки цінних дерев, таких як тюльпанове та оцтове дерева, столітні платани, сакури японські та інші. Навпроти міського уряду стояв, старовинний кам'яний дім із дахом, схожим на дах китайської пагоди. В будинку працювала пошта. Остання начальниця її була дочка знаменитого угорського художника Імрє Ревеса — вчителя закарпатського митця Йосипа Бокшая. Імре Ревес прожив останні роки свого життя в цьому будинку, помер 1945 року та й будинок не зберігся.
Порядок у місті підтримувала міська поліція, що складалася із 20 чоловік і була одягнена у власну міську уніформу. Один із поліцаїв час від часу оголошував розпорядження міського старости. За допомогою бубна на перехрестях вулиць він збирав слухачів. Коли збиралося чимало громадян, поліцай повідомляв про розпорядження властей. У другій половині XIX ст. вулиці міста освітлювалися світильним газом, що вироблявся із кам'яного вугілля. Газове підприємство знаходилося на території сучасної електропідстанції. На початку XIX ст., коли в Севлющі було побудовано електростанцію, газове підприємство перестало існувати. На нинішній вулиці Миру знаходився одноповерховий будинок комітатського управління, а на його подвір'ї — будинок комітатського суду. Поруч стояла середньовічна в'язниця. У казематах мучилися учасники селянського повстання ІО. Довжі, а пізніше учасники визвольної боротьби 1703—1711 років, а ще пізніше — революціонери 1848— 1849 років. Останніми мешканцями в'язниці були представники інтелігенції, свідомі селяни і робітники — патріоти Карпатської України за часів гортіївської окупації в 1939—1944 роках. У 80-х роках тюрму зруйновано і на її місці зведено продовольчий магазин.
У кінці XIX ст. на одноповерховий будинок комітатського управління надбудовано другий поверх, а по обидва боки прибудовано двоповерхові крила в стилі пізнього бароко. В 60— 70-х роках тут працювали два факультети університету. Зараз у будинку розмістилася школа № 3 з угорською мовою навчання.
 Вулиця Вербевці (тепер - вулиця Миру)
На нинішній вулиці Миру знаходився одноповерховий будинок комітатського управління, а на його подвір’ї – будинок комітатського суду. Поруч стояла середньовічна в’язниця. У казематах мучилися учасники селянського повстання Ю.Довжі, а пізніше учасники визвольної боротьби1703 – 1711 років, а ще пізніше – революціонери 1848 – 1849 років. Останніми мешканцями в’язниці були представники інтелігенції, свідомі селяни і робітники-патріоти Карпатської України за часів гортіївської окупації в 1939 – 1944 роках. У вісімдесятих роках тюрму зруйновано і на її місці зведено продовольчий магазин.
 Велика нестача орної землі та відсутність промислових підприємств у місті змусила жителів шукати роботу в інших регіонах держави або емігрувати за кордон. Проте емігранти не забували рідного Севлюша і зі свого заробітку надсилати гроші для прикрашання греко-католицького храму художніми віт­ражами (за рівнем виконання вітражі — цінний пам'ятник мистецтва і найкращі в області).
Вид на Севлюш (тепер військова частина)
У кінці XIX століття приватне товариство побудувало поблизу залізничної станції двоповерховий будинок для перевиховання підлітків — порушників закону. Фасад його прикрашений елементами усіх архітектурних стилів, тому це унікальний пам'ятник архітектури. Зараз тут знаходиться дитбудинок №3.
Південно-східні, південні та південно-західні схили Чорної гори, щедро обігріті сонцем, дуже сприятливі для вирощування винограду. Вже в XI ст. тут доглядали виноград севлюські міщани й феодали. Основний їх прибуток був від продажу винограду і вина. Панські виноградники обробляли злидарі. Щоб дістати роботу, треба було дуже рано з'явитися на «біржі праці» — на містку однієї з вулиць, що нині мають назви Замкова, Гірська, Л. Толстого. В домотканих сумках, перекинутих через плече, був окраєць черствого кукурудзяного хліба, одна-дві цибулини, інколи і шматочок сала. Це були харчі на цілий день. Незабаром приходили «вінцелери», тобто завідувачі панських виноградників, і відбирали собі потрібну кількість робітників — чоловіків, жінок, підлітків. Робочий день тривав 12 годин. Оплата праці була низькою, причому жінки діставали половину того, що чоловіки, а підлітки — четвертину. На період дозрівання грон гірський староста призначав сторожів — «відганяльників», котрі відганяли з гори як незваних гостей, так і птахів за допомогою «деркачів». Сторожі були озброєні рушницями. Староста щороку призначав дні початку і кінця винобрання, здебільшого це тривало від 20 вересня до 20 жовтня.
До кінця XIX століття зберігалася традиція: у перший день винобрання влаштовували святковий похід із центра міста на гору. Попереду колони йшов найстарший сторож, який ніс герб міста, за ним — два хлопчики вели баранчика, тримаючи його за допомогою двох червоних стрічок. На шиї баранчика гойдався дзвінок та вінок із квітів. Далі йшла циганська капела, що вигравала марші, за нею — представники міської знаті, староста з присяжними, а в самому кінці — винобральники.
Після святкової промови робітники розходилися по виноградниках, а слуги із м'яса баранчика готували гуляш для панів. Одного разу на такому святі трапилася трагедія. Два хлопці гралися зарядженою рушницею. Пролунав постріл, і куля влучила в голову підлітка, що недалеко разом зі своєю матір'ю-вдовою, збирав виноград.
До 30-х років XX ст. за традицією винобрання закінчували балом. У бальному залі на висоті 2,5 метра від стіни натягали дроти, до них прив'язували зелені гілки виноградної лози, а між ними — виноградні грона. Виноград стерегли молоді дівчата, одягнені в національні костюми. Якщо вони помічали, що хтось із парубків підстрибнув, щоб зірвати гроно для своєї дівчини, дівчата-сторожі ловили такого «зухвальця» і підводили до старости балу, Той накладав на «злодія» штраф, який перевершував ціну квитка на бал у кілька разів. Опівночі учасники гулянки сідали за бенкетні столи, запрошували до гостини парубків і співали улюблену пісню:
                                 Тиса воду несе тихенько,
                                 Нахились до мене серденько
                                 Не нахилюсь, я вже маю жениха,
                                 З новим вином буде весілля
Танці тривали до ранку.
Сінна Площа (тепер - площа Миру)
Як уже згадувалося, до привілеїв міста належало право тижневих торгів у четвер. Торги відбувалися на міській площі (тепер площа Миру). Але місто мало право вісім разів на рік влаштовувати цілодержавні торги для продажу великої рогатої худоби. Торгували на «зборищі» поруч із лікарнею. Пізніше торговицю перенесли на вулицю І. Франка.
Міський уряд з другої половини XVIII і до початку ХХ століття знаходився у старовинному будинку, зведеному у міському парку на вулиці Короля (тепер вул.. Пушкіна). Будинок у 1920 році згорів.
Навпроти міського уряду працювала пошта.
Міський дім (Будинок міської управи 30-ті роки ХХ століття. Тепер вілиця Миру)









Як і іншим країнам та містам, чимало страждань населенню Севлюша й району завдала перша світова війна. Від голоду й холоду терпіли діти й жінки. Чоловіків до 50, а пізніше — до 60 років забирали на фронт. Дуже підупало внаслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військова влада система­тично забирала від громадян зерно, коней для потреб армії. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфісковували церковні дзвони від усіх конфесій.
Холодного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана і Марію» з третього поверху Успенського храму, скинули їх на подвір'я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. У вірників, що спостерігали цей грабіж, потекли сльози. Відтоді лагідний голос цих дзвонів уже не сповіщав жителів, що настав ранок о 5-й годині, що вже полудень, чи 8-ма година вечора (годинники в ті часи мало в кого були). Не кликали ці дзвони людей на молитву, не проводжали покійників в останню дорогу. Переплавлені в гарматні і кулеметні набої, вони сіяли смерть, примножували число сиріт і вдів.
1916 рік. Поразка австро-угорської армії на Східному фронті дала привід для посилення гноблення руської меншини в краї. За свідченням угорського вченого І. Сабова, правобережну частину комітату компактно населяли русини. І в більшості поселень лівобережної частини (Теково, Сасово, Гудя, Черна. Хижа, Королево, Чепа, Чорний Ардів, Бобове) русини складали більшу половину населення. В церковних школах заборонялась руська мова, алфавіт, створений на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за Григоріанським календарем.
Настали Зелені свята (свята неділя, Сошествіє св. Духа). В цей день літургія починалася молитвою, що її священик з мірниками співав: «Царю небесний, утішителю...». У церкві помітили незнайомого пана, котрий невдоволено зреагував на слово «царю». Він почав розгортати святі книги і на титульному листі однієї з них прочитав: «З благословення Его величества царя всея Руси Александра III»,А книги ці ще наприкінці XIX ст. закупив у Галичині тодішній головний куратор Теодор Ком'яті і  з  допомогою сина Михайла перевіз через австро-угорський кордон та подарував церкві. Оскільки батько вже помер заарештували сина, а книги влада конфіскувала. Військовий трибунал засудив Михайла до страти. Суд відбувся восени 1916 року. В ту пору помер цісар Франц Йосиф, а цісар Карло IV з нагоди своєї коронації дав засудженим амністію. Михайлу замінили страту висланням на передову лінію фронту, хоч за віком він уже не був військовозобов'язаним. Після війни Михайло Ком'яті розшукав конфісковані книги і повернув їх церкві. Ними, до речі користуються й досі.
Поразка на фронтах першої світової війни, неврожай 1918 року внаслідок морозу в ніч з 9 на 10 червня коли випав сніг на поля й дуже пошкодив пшеницю молочної стиглості та інші культури, голод і епідемія іспанського грипу — все це спричинило 31 жовтня 1918 року безкровну революцію в Угорщині, що стала республікою.
Як вплинули ці події на наше місто, на комітат? У місті утворився народний комітет, котрий змістив головного жупана і обрав нового наджупана в особі Калмана Волинського, русина за походженням. Поновилося в школах вивчення руської мови. Коли стало відомо, що за горами проголошено Західно­українську Народну Республіку, руське населення міста направило до Хуста 50 - членну делегацію. Тут 22 січня 1919 року утворилася Руська Народна Рада, яка прийняла рішення про возз'єднання Закарпаття з Україною, Керівником делегації був молодий учитель Виноградівської церковної школи Юрій Ревай, котрий у 1938 році став міністром Карпатської України.
22 березня 1919 року в Угорщині стався комуністичний переворот. У нашому місті і комітеті комуністичний уряд протримався всього 33 дні. Містом і комітетом управляла директорія, що спиралася на «Червону гвардію» - військову організацію, утворену з добровольців. Центром її став Севлюш.
Західні країни наказали румунському урядові ліквідувати комунізм в Угорщині. Румунське військове з'єднання навесні 1919 р. окупувало Марамороський комітет. Друга, сильніша частина армії, наступала па Севлюш.
Того року весна була рання. Вся Чорна гора заквітла цвітом черешень, груш, мигдалю, абрикосів та персиків. Великдень святкували вже знову за Юліанським календарем — 23 квітня. Але настрій у людей був тривожний. На світанку зі сторони В. Копані доносилися глухі вибухи. До того ж і день видався похмурий. Дощило. Посвячення пасок пройшло поквапом. Люди швиденько розійшлися по домівках, вулиці міста спорожніли. Раптом усе притихло. «Червона гвардія» не вистояла. Вояки покидали зброю і через поля та ліси втекли в напрямі Берегова. Із заходу наступало військо чехословаків, а воно (про це всі знали) щадило полонених. Директоріум теж утік.
У місті нашвидку був утворений громадянський уряд під керівництвом адвоката Йоганеса, румуна за походженням. Нова влада вислала на зустріч наступаючій армії парламентарів. На фасадах будинків Копанської вулиці з'явились білі прапори. До міста вступила румунська королівська армія. На гарматних лафетах сиділи полонені, яких військовий трибунал засудив до страти. Вирок виконано того ж дня, на тоді ще незабудованій Теківській вулиці.
Розпочалася румунська окупація міста, що тривала від 23 квітня 1919 до 30 травня 1920 року. Головним жупаном румунський уряд призначив румуна Йоганеса. Було, запроваджено комендантську годину. Порушників патрулі одразу ж карали 25 ударами канчука. Траплялося, що громадяни терпіли невинно, через незнання румунської мови. Так, нізащо потерпів чесний громадянин, кравець за професією, Габор Большої. Увечері трохи затримався в майстерні. Його зупинили військові патрулі і щось запитали. Він не зрозумів, думав, що питають ім'я. Він назвав себе Габор Большої. Вояки вигукнули: «Ага, большевик», — і тут же відлічили йому 25 канчуків. .
В урядових установах запровадили румунську мову, а в школах — її вивчення. На щастя, окупація скоро минула. 30 травня 1920 року у місто прибуло чеське військо, і під музику військової капели окупанти були випроваджені до дерев'яного мосту через Тису. Це була гарна в архітектурному відношенні споруда, 420 м завдовжки. Перекинутий через Тису міст пролягав паралельно з сучасним залізничним мостом. Але був спалений у 1944 р. відступаючими арміями. За тимчасовий кордон між Закарпаттям і Румунією слугувала середина ріки Тиси. Постійний державний кордон було встановлено трохи пізніше.
«Руська народна Рада американських русинів на своєму засіданні 12 листопада 1918 року прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до Чехословацької Республіки. Ужгородська Центральна Руська Народна Рада 8 травня 1919 року одностайно прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР. На підставі цих рішень Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав, 10 вересня 1919 року визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини.
У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 р. У липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни територіями між ЧСР і Румунією.
Розпочався 20-річний період відносно спокійного розвитку міста і району, ожило освітянство. В місті працювали три однокласні церковні школи: греко- католицька, римо-католицька, і реформатська. У двох останніх навчання вели угорською мовою. Була також державна початкова шестикласна школа з руською мовою навчання. В 30-х роках початкові школи перетворили у 8-класні. Діяла і чотирикласна горожанська школа з руською мовою навчання і з паралельними чеськими класами. До неї приходили учні після закінчення 4-го класу початкової школи без екзаменів. Горожанська школа давала дітям незакінчену середню освіту. В 30-х роках були відкриті окрема чеська початкова школа та єврейська школа з мовою навчання -  іврит.
У місті також діяла торгова школа, де готували продавців для магазинів різного профілю, також технікум. У ньому виключно хлопці здобували спеціальності машиністів паровозів, шоферів, слюсарів, зварників, радіотехніків, майстрів художньої обробки металу. Торгову школу і технікум відвідували учні з усієї Підкарпатської Русі. Місто на власні кошти побудувало для технікуму модерні майстерні, гуртожиток. У ньому працювала багата бібліотека з технічною та художньою літературою.
У великих селах району власті відкривали чеські,- інколи навіть тоді, якщо там не було й жодної чеської дитини. Такі школи відвідували діти євреїв. У них учням видавалися підручники, зошити й усе інше безплатно. Однак українські діти до чеських шкіл не ходили. В місті працювало ще й вечірнє промислове училище для молоді, яка приватно навчалася у ремісників і торговців.
Виноградівський район за чехів поділили на нотаріати. Місто й селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати — громадські уряди підпорядковані комітетові. Менші села об'єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкуванням Севлюському округові та комітатові. Угочанський комітат об'єднали з Марамороським із центром у Севлюші. Членів міських, селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов'язкових виборах. Однак право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років.
На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округам керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ. Вибори у Севлюші проходили в 1924, 1925, 1929 і 1935 роках. Найбільше голосів на виборах у 1935 році дістали землеробська, соціал-демократична та комуністична партії. Республіканська землеробська партія, котра завжди очолювала уряд, вважала, що добробут громадян і міцність держави залежать від стану сільського господарства. Статистичні дані свідчать, що урожайність у ті часи була невисока. Пшениці збирали з одного гектара по 9,6 центнера, жита — 8,8; ячменю — 8,3; вівса — 9,8; картоплі — 74,9 центнера., Навіть вина з одного гектара насаджень виробляли тільки 15,4 гектолітра. Щоб підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва, аграрії намагалися всіляко поширювати агрономічні знання серед селян. З цією метою на свої кошти утримували спеціальні школи, організовували і фінансували курси для сільської молоді.
Земельна державна реформа, 1920—1934 років, не забезпечила малоземельних і безземельних селян землею. Багато з них через це змушені були шукати роботу в західних країнах — на вугільних шахтах Франції, Бельгії і навіть США.
На той час припадає переселення у наш район з гірських районів безземельних селян. На виділених для них землях були засновані села Руська Долина, Пушкіново й кілька хуторів між Фанчиковим та Новим Селом.
Широкого розмаху набуло вирощування в районі високоякісного тютюну. Для його ферментації, побудували в місті завод, де працювало 850 робітників. Жодних інших заводів на території району за часів Чехословацької Республіки не було.
Власники виноградників і фруктових садів свою продукцію вивозили в Чехію і Моравію.
За 20 років чехословацького правління у місті вимощено бруківкою три вулиці. Це нинішні вулиці Миру, Шевченка і Станційна. Відкрито й почато забудову вулиць, які ми знаємо під назвами Липова, Достоєвського, Руська, Горького, Робітнича, Тютюнова, Сонячна.
В 1927 році ліквідовано поділ Підкарпатської Русі на комітети. Увесь край було розбито на 12 округів. Угочанський комітат перестав існувати. Для Севлюша це стало причиною дальшого занепаду.
На початку 30-х років зведено гарний двоповерховий міський дім. У ньому до 1992 року працювали міський уряд і пошта. Побудовано було також скотобійню з цехом для виробництва штучного льону.
Другого листопада 1938 року арбітражний суд у складі міністра закордонних справ Німеччини Рібентропа і міністра закордонних справ Італії Чано відвідав найбільші три міста Підкарпатької Русі - Ужгород, Мукачеве і Берегове разом із навколишніми селами сусідньої Угорщини, до якої відійшло кілька сіл з нашого району, в тому числі й такі чисто українські села, як Руська Долина, Пушкіново, хутір Чонкаш.
Уряд, тепер уже Карпатської України, на чолі з прем'єром Августином Волошиним змушений був до 10 листопада звільнити відібрану територію і переселитися в місто Хуст. Усіх евакуйованих забезпечити квартирами тут не могли, тому чимало урядових службовців поселилися у Севлюші.
Отож, число населення міста значно зросло. У зв'язку з угорською анексією покинули свої будинки і квартири патріоти своєї рідної землі — знаменитий хірург Фединець, видатні терапевти Іїсмені і Мікуланинець, відомий невролог Долинай. Усі вони поселилися в нашому місті і лікували своїх співвітчизників у крайовій лікарні.
Незважаючи на важкі комунікаційні умови, економічне життя увіходило в нормальне русло. В магазинах був товар — і порівняно недорогий.
Вибори до Карпато-Українського сойму відбулися 12 лютого 1939 року. За кандидатів Українського Національного Об'єднання проголосувало 89,3 відсотка виборців.
11 березня у великому залі міського дому відбувся святковий концерт, присвячений 125-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Влаштували його члени місцевого товариства «Просвіта» разом зі студентами чоловічої та жіночої семінарій, евакуйованих із Ужгорода. Чоловіча семінарія із 193 студентами працювала на першому поверсі нинішньої середньої школи № 1, а жіноча — з 164 студентами, була розміщена в колишньому будинку Івритської школи (тепер будинок взуттєвої фабрики). Ніхто не думав тоді, що це останній український культурно-просвітній захід у місті на довгі роки. Ніхто не міг завбачити, що 13-ти учасникам концерту залишилося жити всього 4 дні.
Вранці, у вівторок, 14 березня 1939 року населення довідалося, що Німеччина окупувала Чехію і Моравію, і утворили свій протекторат. Словаки проголосили Словацьку державу теж під німецьким протекторатом. Одночасно Гітлер наказав угорцям окупувати Карпатську Україну. У ніч з 13 на 14 березня 1939 року гортійське військо переступило демаркаційну лінію під Фанчиковим. Бої між захисниками рідної землі та окупантами точилися цілий день, і тільки після того, як лісники міста відійшли на нові позиції, під вечір 14 березня наступаюче військо увійшло в місто, його привітали представники міської Угорської народної ради та представники колаборантської Угро- руської народної ради, а також члени партії Фенцика.
До січових стрільців приєдналася рота із студентів чоловічої учительської семінарії. Бійці зайняли позиції на Іспанському перевалі. Тут вони довідалися, що в Хусті засідав Народний Сойм, котрий проголосив самостійну Карпатську Україну і обрав президентом Августина Волошина. Ця подія вельми піднесла настрій хлопцям: є своя влада, є кого захищати.
Вранці 15 березня розпочався наступ регулярної угорської армії. Хлопці, що були озброєні звичайними рушницями, багато хто з них до того ж тримали зброю в руках уперше в житгі. Вони не витримували натиску наступаючих, котрих було в десятки разів більше. Захисники крок за кроком відступали на нові позиції. Так опинилися вони за залізничним переїздом між селом Рокосовим і Хустом — на легендарному нині Красному полі. Тут відбувся нерівний кривавий бій, що тривав кілька годин, Із студентського загону в ньому полягло 13 бійців. На фронт їх ніхто не посилав. Кожен із цих юнаків добровільно пішов захищати свій край, щоб, як казали древні римляни, «солодко і велично вмерти за батьківщину». Пам'ять про цих безстрашних героїв вічно житиме в серцях сучасних і прийдешніх поколінь. Ось їх імена: Іван Андрейчик, Петро Козак, Іван Скляр-Валента, Василь Чолій, Іван Лазорик. Петро Молнар, Іван Салай, Василь Штефанюк, Михайло Козичар, Юрко Пекар, Іван Попович, Йосип Шкір'як, Фрідрих Юда.
У суботу, 18 березня 1939 року військовий комендант міста й району майор І. Сабоді наказав арештувати всіх українців — активістів, котрим не вдалося емігрувати. Зранку цього трагічного дня ганяли машини з двома гонведами та угро-руським колаборантом вулицями міста і селами району, В будинках українських патріотів чинили обшуки, після чого заарештованих господарів відвозили до середньовічної в'язниці, що знаходилася на подвір'ї комітетського будинку. Під вечір усі камери були заповнені вчителями, службовцями, студентами й селянами. В камеру розміром чотири на чотири метри було кинуто 60 в'язнів. При допиті їх нещадно били, та ще й із лайкою, зі словами, що принижували не тільки людську, а й національну гідність ув'язнених.
Так тривало до 15 квітня. В ніч з 15 на 16 квітня (16 квітня був Великдень, що тоді співпав із цим святом у католиків) арештованих посадили на машини, ланцюгами прикували один до одного і відвезли до концентраційного табору, відкритого біля Хуста в Кривій, у недавніх чехословацьких військових казармах. З Кривої дорога вела в концентраційний табір «Вор'ю Лапош» біля міста Ніредьгаза. Табірне життя в ньому детально описав у восьмому томі своїх творів письменник Гренджа-Донський. У середині літа арештованих звільнили. У багатьох з тих, хто повернувся додому, здоров'я було підірване. Будинок середньовічної в'язниці зруйновано у 80-х роках. Так, ще одним пам'ятником нашої трагічної історії стало менше.
Через кілька місяців військову адміністрацію у місті замінила цивільна. Місто приєднали до основної угорської території. Головним жупаном Ужгородського та Угочанського комітатів призначили виноградівського адвоката Шіменфолві.
Розпочалося життя в нових умовах. У школах запровадили навчання угорською мовою. І тільки в горожанській школі були паралельні класи з «угро- руською» мовою навчання. Був відкритий торговий технікум.
Ферментаційний тютюновий завод закрили, а його будівлі використали під військові казарми.
У кінці квітня 1944 року тодішня окупаційна міська влада створила гетто для громадян єврейської національності. Воно займало територію, обмежену теперішніми вулицями Шевченка, Франка, Української та Пушкіна. Гетто заповнили кілька тисяч євреїв — чоловіків і жінок, молодих і старих дітей і не­мовлят, здорових і хворих.
У кожному єврейському будинку, в кожній квартирі з'явився уповноважений міської влади у супроводі жандармів. У жителів відбирали золоті і срібні речі, гроші, а самих їх відправляли в гетто. Тут вони під відкритим небом перебували кілька днів, а потім нещасних відвозили в табори смерті. Усе майно (меблі, домашнє начиння, одежу, взуття) звезли в синагогу. Частину добра розпродали, частину розграбували.
В липні 1944 року окупаційна військова влада розстріляла сімох партизанів — чотирьох чоловіків і трьох жінок. З них п'ятеро євреї, двоє - українці. Страту провели публічно на початку вул. Партизанської. Тіла вбитих поховали у спільній могилу міського кладовища (там, де зараз промкомбінат). Навесні 1946 року тіла вбитих ексгумовано і переховано на площі Миру.
24 жовтня 1944 року наше місто визволили війська четвертого Українського фронту.
За матеріалами:
  •  Виноградів - древнє місто над Тисою. - Ужгород, 2006 
  •  Довідник телефонний Винорадівського району. - Тернопіль: "Чарівниця". - 1995
  • Замкові сходи. - Ужгород: В-во "Карпати"  та МПП "Громада", 1997
  • Історія карпатських русинів/Посіб. - Ужгород: Видавництво "Закарпаття", 1999
  • Книга пам'яті України. Закарпатська область. / Посібник. - Ужгород: Видавництво "Карпати", 1995. 
  • Ком'яті В. Нарис історії міста Виноградова від найдавніших часів до 1945 року. - Виноградів, 1994.