Творчість молоді: Ткаченко Крістіна

Народилася 15 серпня 1995 року в місті Виноградів. Навчається  в 11-А класі міської гімназії  Цього року на обласному конкурсі  МАЛіЖ захистила науково-дослідницьку роботу  на тему: "Марійка Підгірянка - поетеса-педагог", де здобула третє місце.

     Учасниця Міжнародного фестивалю "Рекітське сузур`я" - 2011.  Член  клубу "Афродіта" та літературно-мистецького об`єднання "Калинове суцвіття". Недавно дебютувала з написаними власними віршами. Це її спроба осмислити світ і своє місце у ньому. Знайомтесь з її віршами. 
     

З тобою

Думкою лину за кілометри

І не знаю, що мені треба.

Запам’ятай:серця – це вольтметри.

Я не з тобою, і не без тебе.

Дивлюся на небо – бачу планети,

Зазираю всередину себе.

Запам’ятай:серця – це ракети.

Я не з тобою, і не без тебе.

Давай покажу королівські гамбіти,

А ти вже питатимеш що тобі треба.

Запам’ятай:серця – це орбіти,

Та я не з тобою, і не без тебе.

З’єднують нас невидимі скоби,

Я в Києві, ти – далеко від мене.

Запам’ятай:серця – телескопи.

Я завжди з тобою – всередині тебе.

                                     20.09.11

Миттєвість

Стрімкий політ,

Тонкі магічні крила,

Наче вітрила.

Польоту слід,

Невільницьке життя,

Як прокляття.

Не треба сліз –

Мине воно, як мить,

Зашелестить.

І звуки гріз

Передбачають муки,

Сліди розлуки.

І раптом все – 
Летять донизу крила,
Горять вітрила.

Вже смерть несе,

Оце її каприз –

Згори – і вниз!

Кінець всього,

Немає рідних сліз…

Згори – і вниз!

Стрімкий політ…

Остання мить життя –

І у сміття.
                            06.10.11

Я і моя кімната

Осінній запах кохання виїв –

Не зупинити.

А чим же пахне вечірній Київ –

Не зрозуміти.

На небі зорі, як дикі діти

Собі танцюють.

Ми так не вмієм, а треба вміти!

О, як танцюєм!

А люди-звірі оскаженіли,

Собі кохають.

Ми так не вмієм – раніше вміли..

О, як кохають.

Живуть, вмирають, чимось хворіють

Собі на лихо.

А так, як ми вони не знають –

Це жити тихо.

Осінній запах запах зимою –

Не зупинити.

А чим же пахнемо ми з тобою –

Не зрозуміти.
                        15.10.11

******

Відбиток глухої осені

Біжить за туманним літом.

І хоч черевики зношені,

Я буду для нього гідом.

Вже осінь в моїм зеніті

Палить цигарку зелені,

Стоїть в голубім безмитті,

Як ми всі, травою встелені.

Веселка плекає дрімоту,

А потім її роздира.

Бере дощ до рук скорботу,

Починається та же гра.

Вечір вже серпнем хилиться,

Пишається тихо собою,

А осінь на темних милицях

Охолоджує тіло грозою.

Відбиток сліпої осені

Біжить тепера за мною,

Але черевики зношені

Сумують уже за весною.

                            01.08.11 

Запах кохання

 Кохання пахне не м’ятою

І точно, повір, не хвоєю.

А пахне ніччю зім’ятою,

А ще, може, параноєю.

Ні квітнем, ні січнем, ні –

Пахне воно цигарками.

Ну , а мрії мої земні

Пахнуть твоїми руками.

Також воно пахне тінню,

А ще твоїми губами,

Пахне тихо серпневою лінню,

Запальничками, сірниками…

Має запах твоєї кофтини

І м’яко-темного зітхання.

Це запах моєї людини.

Це запах твого кохання.

                      5.08.12

У житті, як в бою

 Наше життя – це одні вороги,

Немає різниці – чи сильні, чи кволі.

Ніколи не буде моєї ноги

На зрадливо-ворожому полі!

Якщо сталось так, що ти у бою –

Не ховайся, солдате, за спини бійців.

Не лякайся свинцю, тебе я молю,

Не тікай до ворожих ловців.

Поки ти в  бою – за зраду не судять,

А коли уже бій припинивсь,

То тебе рано-вранці солдати пробудять.

І промовлять: «Твій час закінчивсь».

Навчить це кожного солдата

Бути вірним країні бійцем назавжди,

Адже одна батьківщина для брата

Бути повинна у серці завжди.

Наше життя – безкінечні бої,

І не мають вони ніяких кордонів.

Не важливо, стріляють чужі чи свої –

На війні, як в житті, немає законів.

                                  5.10.11

*******

Завмерла наша мова і не чути…

А як почути, якщо всюди грім?!

Гримить до болю слово недочуте

І недоспіваний народний гімн.

І недовивчена історія слов’ян…

Це все було вчора, а сьогодні

Вчимо й вчимо історію циган.

Століття темності, гріхів, волань,

Це все минуло, а на порозі

Стоїть країна із мішком ридань,

Стоїть, чекає мову десь на розі.

А мова наша бідна, гола і худа

Йде їй назустріч і несе скоринку.

Народ їй дав смачного копняка

І кинув їй до ніг монету дзвінку.

Ну, на бери, бери, проклята,

А ми вивчатимемо іншу мову.

І як завжди: скраю моя хата,

І не слова у мене, а полова.

Ну, догрались, - мова у могилі,

А може,… втрачено не все,

Бо я робитиму, що мені є в силі,

Бо я кохаю мову над усе!

І ви приєднуйтесь до мене, друзі,

І вийдіть всі з радянської пітьми,

Бо тільки ті житимуть в заслузі,

Хто мову вчитиме разом з людьми.

Народе, ви ж не «криси», не кроти

І не виймали серце Україні,

Я вірю, люди, ви не є кати,

І живете на вільній Батьківщині.

Ви не забули ямби і хореї,

І не збираєте до смерті по копійці.

Ви ж не якісь принишкливі євреї –

Ви горді, мудрі, славні УКРАЇНЦІ!

                       20.02.12

 *******

Тихий вітер їх розгойдує поволі,

Протикає їм невидимі серця.

А вони – це діти гордості й сваволі,

Без біографії і, навіть, без лиця.

У незалежний час хмільні від кави

Тверезіють в подихах майдана.

Вони не мають іншої забави,

Як підставляти ноги під кайдана.

Тверезіючи, всі розуміють,-

Втішного нічого тут нема,

А при вигляді бідноти мліють,

Несучи на чоботах багна.

Ну і за що вони-таки боролись?

За що морозили свої ступні?

Я скажу: на те і напоролись,

Агітуючи пісні брехні.

Сяйво місяця на очі впало,

Захмелилися сиві пасма,…

Вже брехнею вуста не спікало,…

І забулися вічні гасла.

                              4.04.12

Все мине

Все мине, повір, і жаль

На губах залишить хміль.

Сонценосна ця печаль

Сріблом спалить заметіль.

Тільки я – одвічна вада

У житті, де лише сльози,

Та вони нам не завада,

Як і ті страшні морози.

Та мине усе, весна

Залишає тільки спалах.

Уві сні прийде вона

В помаранчевих примарах.

Буде літо, буде тіло

Мізки спрагло обпікати.

Все минуле пролетіло –

Залишились тільки грати.

Все мине, повір, і біль

На губах залишить свято.

Все мине, і заметіль,

Залишилось небагато…

                                           8.06.2012 р.

  

*      *     *

Чотири стіни, підлога і стеля,

Безглузді думки і кава.

Чого ще потрібно для щастя, Еля?

Мотузка, мило і лава?

Цілунки, обійми, клята покора,

Пустеля німа самоти.

Іди до кінця, як священна Аврора,

Точніше, не йди, лети!

Сидітимеш далі у чотирьох стінах,-

Падати будеш в обрив.

Будеш стояти пред тим на колінах,

Хто світло тобі затулив.

Це безглузде кохання-неба стеля,

І кому віддаєш свою кров?

Про тебе складуться легенди, Еля,

Та ти кохатимеш знов.

Підеш в божевілля холодною тінню

Під звуки земних краплин.

Одягнеш ти маску серпнево-осінню

Під супровід річки з вин.

                                             7.06.2012 р.