22 лютого 2012

Творчість молоді: Ткаченко Крістіна



Народилася 15 серпня 1995 року в місті Виноградів. Навчається  в 11-А класі міської гімназії  Цього року на обласному конкурсі  МАЛіЖ захистила науково-дослідницьку роботу  на тему: "Марійка Підгірянка - поетеса-педагог", де здобула третє місце.
     Учасниця Міжнародного фестивалю "Рекітське сузур`я" - 2011.  Член  клубу "Афродіта" та літературно-мистецького об`єднання "Калинове суцвіття". Недавно дебютувала з написаними власними віршами. Це її спроба осмислити світ і своє місце у ньому. Знайомтесь з її віршами. 
     


З тобою

Думкою лину за кілометри
І не знаю, що мені треба.
Запам’ятай:серця – це вольтметри.
Я не з тобою, і не без тебе.

Дивлюся на небо – бачу планети,
Зазираю всередину себе.
Запамятай:серця – це ракети.
Я не з тобою, і не без тебе.

Давай покажу королівські гамбіти,
А ти вже питатимеш що тобі треба.
Запам’ятай:серця – це орбіти,
Та я не з тобою, і не без тебе.

Зєднують нас невидимі скоби,
Я в Києві, ти – далеко від мене.
Запам’ятай:серця – телескопи.
Я завжди з тобою – всередині тебе.
                                     20.09.11

Миттєвість
Стрімкий політ,
Тонкі магічні крила,
Наче вітрила.

Польоту слід,
Невільницьке життя,
Як прокляття.

Не треба сліз –
Мине воно, як мить,
Зашелестить.

І звуки гріз
Передбачають муки,
Сліди розлуки.

І раптом все – 
Летять донизу крила,
Горять вітрила.

Вже смерть несе,
Оце її каприз –
Згори – і вниз!

Кінець всього,
Немає рідних сліз…
Згори – і вниз!

Стрімкий політ…
Остання мить життя –
І у сміття.
                            06.10.11

Я і моя кімната
Осінній запах кохання виїв –
Не зупинити.
А чим же пахне вечірній Київ –
Не зрозуміти.

На небі зорі, як дикі діти
Собі танцюють.
Ми так не вмієм, а треба вміти!
О, як танцюєм!

А люди-звірі оскаженіли,
Собі кохають.
Ми так не вмієм – раніше вміли..
О, як кохають.

Живуть, вмирають, чимось хворіють
Собі на лихо.
А так, як ми вони не знають –
Це жити тихо.

Осінній запах запах зимою –
Не зупинити.
А чим же пахнемо ми з тобою –
Не зрозуміти.
                        15.10.11

******
Відбиток глухої осені
Біжить за туманним літом.
І хоч черевики зношені,
Я буду для нього гідом.

Вже осінь в моїм зеніті
Палить цигарку зелені,
Стоїть в голубім безмитті,
Як ми всі, травою встелені.

Веселка плекає дрімоту,
А потім її роздира.
Бере дощ до рук скорботу,
Починається та же гра.

Вечір вже серпнем хилиться,
Пишається тихо собою,
А осінь на темних милицях
Охолоджує тіло грозою.

Відбиток сліпої осені
Біжить тепера за мною,
Але черевики зношені
Сумують уже за весною.
                            01.08.11 

Запах кохання
 Кохання пахне не м’ятою
І точно, повір, не хвоєю.
А пахне ніччю зім’ятою,
А ще, може, параноєю.

Ні квітнем, ні січнем, ні –
Пахне воно цигарками.
Ну , а мрії мої земні
Пахнуть твоїми руками.

Також воно пахне тінню,
А ще твоїми губами,
Пахне тихо серпневою лінню,
Запальничками, сірниками…

Має запах твоєї кофтини
І м’яко-темного зітхання.
Це запах моєї людини.
Це запах твого кохання.
                      5.08.12

У житті, як в бою
 Наше життя – це одні вороги,
Немає різниці – чи сильні, чи кволі.
Ніколи не буде моєї ноги
На зрадливо-ворожому полі!

Якщо сталось так, що ти у бою –
Не ховайся, солдате, за спини бійців.
Не лякайся свинцю, тебе я молю,
Не тікай до ворожих ловців.

Поки ти в  бою – за зраду не судять,
А коли уже бій припинивсь,
То тебе рано-вранці солдати пробудять.
І промовлять: «Твій час закінчивсь».

Навчить це кожного солдата
Бути вірним країні бійцем назавжди,
Адже одна батьківщина для брата
Бути повинна у серці завжди.

Наше життя – безкінечні бої,
І не мають вони ніяких кордонів.
Не важливо, стріляють чужі чи свої –
На війні, як в житті, немає законів.
                                  5.10.11

*******
Завмерла наша мова і не чути…
А як почути, якщо всюди грім?!
Гримить до болю слово недочуте
І недоспіваний народний гімн.

І недовивчена історія слов’ян…
Це все було вчора, а сьогодні
Вчимо й вчимо історію циган.

Століття темності, гріхів, волань,
Це все минуло, а на порозі
Стоїть країна із мішком ридань,
Стоїть, чекає мову десь на розі.

А мова наша бідна, гола і худа
Йде їй назустріч і несе скоринку.
Народ їй дав смачного копняка
І кинув їй до ніг монету дзвінку.

Ну, на бери, бери, проклята,
А ми вивчатимемо іншу мову.
І як завжди: скраю моя хата,
І не слова у мене, а полова.

Ну, догрались, - мова у могилі,
А може,… втрачено не все,
Бо я робитиму, що мені є в силі,
Бо я кохаю мову над усе!

І ви приєднуйтесь до мене, друзі,
І вийдіть всі з радянської пітьми,
Бо тільки ті житимуть в заслузі,
Хто мову вчитиме разом з людьми.

Народе, ви ж не «криси», не кроти
І не виймали серце Україні,
Я вірю, люди, ви не є кати,
І живете на вільній Батьківщині.

Ви не забули ямби і хореї,
І не збираєте до смерті по копійці.
Ви ж не якісь принишкливі євреї –
Ви горді, мудрі, славні УКРАЇНЦІ!
                       20.02.12

 *******
Тихий вітер їх розгойдує поволі,
Протикає їм невидимі серця.
А вони – це діти гордості й сваволі,
Без біографії і, навіть, без лиця.

У незалежний час хмільні від кави
Тверезіють в подихах майдана.
Вони не мають іншої забави,
Як підставляти ноги під кайдана.

Тверезіючи, всі розуміють,-
Втішного нічого тут нема,
А при вигляді бідноти мліють,
Несучи на чоботах багна.

Ну і за що вони-таки боролись?
За що морозили свої ступні?
Я скажу: на те і напоролись,
Агітуючи пісні брехні.

Сяйво місяця на очі впало,
Захмелилися сиві пасма,…
Вже брехнею вуста не спікало,…
І забулися вічні гасла.

                              4.04.12

Все мине

Все мине, повір, і жаль
На губах залишить хміль.
Сонценосна ця печаль
Сріблом спалить заметіль.

Тільки я – одвічна вада
У житті, де лише сльози,
Та вони нам не завада,
Як і ті страшні морози.

Та мине усе, весна
Залишає тільки спалах.
Уві сні прийде вона
В помаранчевих примарах.

Буде літо, буде тіло
Мізки спрагло обпікати.
Все минуле пролетіло –
Залишились тільки грати.

Все мине, повір, і біль
На губах залишить свято.
Все мине, і заметіль,
Залишилось небагато…
                                           8.06.2012 р.
  
*      *     *
Чотири стіни, підлога і стеля,
Безглузді думки і кава.
Чого ще потрібно для щастя, Еля?
Мотузка, мило і лава?

Цілунки, обійми, клята покора,
Пустеля німа самоти.
Іди до кінця, як священна Аврора,
Точніше, не йди, лети!

Сидітимеш далі у чотирьох стінах,-
Падати будеш в обрив.
Будеш стояти пред тим на колінах,
Хто світло тобі затулив.

Це безглузде кохання-неба стеля,
І кому віддаєш свою кров?
Про тебе складуться легенди, Еля,
Та ти кохатимеш знов.

Підеш в божевілля холодною тінню
Під звуки земних краплин.
Одягнеш ти маску серпнево-осінню
Під супровід річки з вин.
                                             7.06.2012 р.