Творчість молоді: Орос Тетяна

Народилася 31 січня 1992 року в місті Виноградів. Закінчила міську гімназію. Член клубу за інтересами "Афродіта". Зараз навчається в Ужгородському коледжі культури і мистецтв. Обожнює читати. І трохи пробує писати...

В пошуках щастя…

- Я не вийду за тебе!!! Нізащо! Ніколи!

- Поліно, це не тобі вирішувати! ТИ – ВАГІТНА! Дитина так само моя як і твоя! Ну не плач, прошу тебе. Все буде добре. Де ти зараз? Я приїду по тебе…

- Ні! Не треба… Дійсно, все буде добре… Бувай!

- Зачекай! – але Денис почув тільки короткі гудки в слухавці.

- Чорт! – вигукнув хлопець, і в спину отримав обурені погляди бабусь, які сиділи на лавці біля під’їзду.

"Як це ми так? Ну як? Цього просто не може бути! Я ж не… Ну що ж – що зроблено, те зроблено. Настав час збирати плоди…" - з такими думками Денис покрокував тротуаром до власного авто. Червоне шевроле ніби насміхалось над ним, поблискуючи фарбою в променях ранкового сонця.

 Поліна кидалась по кімнаті і думала, думала, думала… "Що ж робити? Сходити до лікаря? Варіант… Можливо він підтвердить неможливість такого… А якщо все так? Краще піти і не мучити. Денис… В нього ж Крістіна. Він кохає її. Я так гадаю. А я з ним… От свинство! Але ж нам було добре. Обом. Господи, за що? " – і Поліна, вже твердо вирішивши що робити, пішла одягатися.

 Денис пролітав вулицями міста, не звертаючи уваги на здивовані погляди пішоходів та обурені вигуки водіїв. "Дружина народжує, чи що?" – подумав Андрій, проводячи поглядом авто. Денис летів… Але не до дружини, а скоріш до майбутньої. "А Крістіна? Як бути з нею? Вона ж… моя дівчина. Говорити, чи не говорити? Спочатку треба побачитись з Поліною, а то ще наробить дурниць. " – Денис різко звернув на вулицю Тиху, і побачив дівчину саме в той момент, коли вона заходила в трамвай. Дверцята зачинились і трамвай рушив. "Що ж робити ? - гарячково думав хлопець, - поїду за нею. Тільки б не загубити." – і вирушив за дівчиною, яка йому подобалась як людина, яку він поважав, якій довіряв, але ні в якому разі не кохав.

 Андрій дуже не любив чекати. Але це ж мама. Мамі можна спізнюватись. Скільки ж він її не бачив? Рік? Півтора? Він, звичайно, сумував за мамою, але навчання, робота в редакції, спортивні змагання не залишали йому часу на особисте життя – а тут мама. Ні, він дзвонив їй, звичайно, один раз в тиждень, в неділю. Добре, що мама, Тетяна Андріївна, була розумною жінкою, і не докоряла сину. І ось він чекає її на пероні з квітами.

 -    Синку!

- Привіт, мамо!

- М-м-м-м-так, синку, скільки разів тобі казала – одружуйся. Сорочка не випрасувана, і взагалі…

- Мамо, ну перестаньте! Зі мною все гаразд. Це мода така. Ну, що ж, куди?

- Ходімо до тебе. Хочу подивитись як ти, синку, живеш. А ти все таки подумай, Андрійку, а то вже внуків хочеться…

"Ні, - подумав  Андрій, - вдруге я вже не обпечусь. Досить з мене Аліси. Кохання-зітхання. Бувають же…" – хлопець не докінчив думки, адже виховання та вроджена інтелігентність не дозволяли йому, навіть подумки так висловитись.

Крістіна не могла додзвонитися до Дениса. Він пообіцяв походити з нею по магазинах – вона хотіла купити купальний костюм і їй була дуже потрібна оцінка коханої людини. Та він просто не відповідав. Це починало нервувати дівчину.

Денису не вдавалося наздогнати трамвай і це його дуже сердило. Якомусь молодому юнаку разом з літньою жінкою заманулося переходити вулицю, саме тоді, коли трамвай завертав за ріг. Коли Денис повернув за ріг – за трамваєм вже слід охолов. "І куди тепер? Напевно варто проїхати цією вулицею. Можливо, тут є яка-небудь лікарня… А якщо ні? Тим паче, бензин вже майже закінчився… Поїду заправлюсь, а далі буде видно". Денис звернув направо і додав газу.

 Поліна довго думала в яку ж лікарню їхати. Вона мала власного лікаря-гінеколога, але це був хороший друг її батьків, тому дівчина зробила висновок, що, незважаючи на заборону розголошення таємниць пацієнтів, Микола Миколайович, швидше за все, розповість про все мамі та батькові. Тим паче, лікар сам мав дочку її віку, Марину, кращу подругу Поліни. Може їй зателефонувати?  – промайнула думка, – краще не варто.  З такими думками Поліна проїжджала зупинку за зупинкою.

Андрій разом з мамою щасливо добрався до своєї квартири. Чесно кажучи, Андрій був задоволений виразом маминого обличчя. В кімнаті панували затишок та чистота. "Може після огляду моєї барлоги (так він ласкаво називав своє помешкання) мама заспокоїться і зрозуміє, що мені не так уже й потрібна дружина? " – подумав хлопець, і в надії схрестив пальці за спиною.

 - Ну, синку, живеш з комфортом, нічого не скажеш. Дуже гарно. Молодець! Слухай, я тут тобі гостинчиків привезла…

- Матусю, ну навіщо? Ви ж знаєте, що готую я непогано, все завдяки вашим старанням навчити мене чомусь в дитинстві.

- Ой, ну не хвали мене, а то запишаюсь.

 Тут задзвонив телефон.

- Вибачте, мамо, але це, напевно, з роботи.

Андрій підняв слухавку: "Так, слухаю. Олексію, а ви без мене не справитесь? До мене мама в гості приїхала. Невже ніяк? Ну, добре, постараюсь якнайшвидше. До зустрічі!" Хлопець невдоволено поклав слухавку.

- Матусю, я повинен бігти. Щось важливе.

Олексій так нічого і не пояснив, словом приходь – сам побачиш.

- Біжи, синку, я доти все поскладаю, борщу тобі нагрію. Поки прийдеш якраз гаряченький буде.

- Я не знаю коли звільнюсь. Не сумуйте. Все, я побіг!

Андрій поцілував маму, показав як зачиняються двері і побіг на трамвай, до редакції. Крістіна, так і не дочекавшись відповіді, вирішила поки прогулятись містом. На вулиці весна, майже початок літа. Природа щедро нагородила місто квітами та прибрала молоді дерева в розкішне зелене вбрання. Дівчина насолоджувалась прогулянкою і чекала дзвінка від коханого, вдихала аромати, які насичували повітря та нагадували, що літо не за горами.

Поліна вийшла з трамваю і покрокувала тротуаром. Гарна молода дівчина, чорноброва, кароока. Та ось ця красуня випадково послизнулась і впала прямо в руки Андрія, який, звісно, її підхопив і не дав дівчині поцілуватись з асфальтом. Цей момент тривав одну секунду, чи може хвилину, а може вічність??? Молоді люди цього не могли зрозуміти… Андрій ніколи не вірив в кохання з першого погляду, але в цей момент… Він відчував, що ладен життя віддати за цю красуню, готовий оберігати її від усього поганого, що є в цьому світі, готовий захищати її від усіх бід та негараздів.

  Поліна буквально потонула в цих бездонних синіх очах. Вона відчула себе бажаною, потрібною цьому, зовсім незнайомому їй, хлопцеві. Хотілося щоб він ще міцніше обійняв її і ці обійми врятують її від всього-всього. І тут мов відро холодної води вилилось на дівчину. ’’Я ж вагітна! Така я йому буду не потрібна. Та й взагалі, щось ти сильно розмріялась…’’ – Поліна швидко вирвалась з обіймів незнайомця, пробурмотіла «Спасибі» і втекла мов Попелюшка. Одна лишень біда: кришталевого черевичка по собі не залишила. Хлопець стояв мов громом вдарений, потім швидко кинувся за дівчиною, але дівчина, як за помахом чарівної палички, розтанула в натовпі. Та ось знову задзвонив мобільний телефон. ’’Та йду я, йду. Я вже майже біля редакції…’’. Та Олексій його перебив. Мовляв, вже не треба, можеш не поспішати, ми справились і без тебе. Вибач, що відірвали тебе, відпочивай. Андрій подумав, що, мабуть, сама доля завела його сьогодні сюди. ’’І де тепер тебе шукати? ’’ – подумав хлопець і пішов у тому напрямку, де зникла його мрія.

 Поліна таки зважилась піти до лікаря. Вона дуже не любила походи до гінеколога, але тепер… Мабуть, не варто передавати всієї процедури прийому лікаря-гінеколога. Висновок один – вона не вагітна.

- Тобто, як не вагітна? Але ж тест показав дві поділки!!! – Поліна не могла в це повірити.

- Не знаю, дівчино, хто і що там вам показував, але ви не вагітні! Ви абсолютно здорова і не вагітна!

 Лікар в своєму житті не бачив щасливішого обличчя, ніж в цієї красуні. ’’Слава Богу! Денису не прийдеться розлучатися з Крістіною, вона ж його щиро любить ’’ – думки Поліни бігли з швидкістю світла. Дівчина дуже переживала, вона не кохала Дениса. Так, він їй подобався, кращого друга, ніж він, знайти неможливо, але тільки друг… і не більше. Треба йому подзвонити! Думаю, він зрадіє! ’’  - і вона швиденько ввімкнула мобільний, гарячково почала шукати номер Дениса.

 Тим часом Денис, сердитий мов дюжина чортів, вирішив припинити пошуки. Він зупинив авто, вийшов на вулицю, запалив цигарку і рушив туди, куди очі дивляться.

 Ви вірите в чудеса? Ці люди повірили. Доля вирішила з’єднати цих чудових молодих людей разом. Андрій, переходячи головну площу міста, випадково штовхнув молоду біляву дівчину (а це і була Крістіна ), почав просити вибачення. В цей момент Поліна додзвонилась Денису і розповіла йому про те, що вона не вагітна, і почула сплутану відповідь хлопця. Мов за задумом феї вони зіткнулися просто посеред площі де ще приносив свої вибачення Андрій Крістіні. Все склалося просто казково. Денис на радощах підняв в повітря свою кохану і закружляв з нею в повітрі. Андрій познайомився з Поліною і вони вирішили, що не завадить такого чудового дня прогулятись по парку. Молоді люди розійшлись щасливі. Кожен дякував долі за такий подарунок. Денису не потрібно розлучатись з коханою Крістіною (він зрозумів, що кохає її більше за все на світі ). Андрій дякував Богу, що познайомився з Поліною. Поля раділа, що нарешті зустріла своє кохання. І тільки мама Андрія, Тетяна Андріївна, чекала вдома сина з розігрітим борщем. Хоча її бажання теж збулося – адже її син знайшов свою долю, свою Поліну.

Колишня

-         Пам’ятаєш Люсю?

-         Яку Люсю?

-         Ну, Смішний, чесне слово! Людмилу!

-         А… Ту… З якою ти зустрічався, ще коли ми в університеті вчились?

-         Так!

-         Пам’ятаю. Така красива, розумна дівчина.

-         А де вона зараз?

-         Тобто як?

-         Ну, так … Де живе? Чим займається?

-         Ну, не знаю. Треба Васю спитати, він наче недавно згадував про неї…

-         Так-так. Він працює під її керівництвом.

-         Ти й сам знаєш! Навіщо тоді мене питати… Що??? Вона ж наче на піаністку вчилася в училищі.

-         Ось-ось. А тепер член ради директорів однієї з найбільших акціонерних компаній нашого міста. Плюс до того, має певну кількість акцій в десятках інших компаній нашої країни.

-         Ого! Широко вона! Теж мені піаністка!

-         Але грала вона гарно…

-         Не сперечаюсь. Пальчики в неї швидкі були. Цікаво – тільки на клавішах?

-         Ну, Смішний, тобі тільки одне в голові. Вже й одружився, а в голові тільки ліжко. Бідолашна Марина.

-         Ти впевнений?

-         Не знаю, не знаю... Так  що, дізнаєшся про неї більше? Будь ласка!

-         А з чого це така цікавість?

-         Менше знаєш – краще спиш! Ну що? Домовились?

-         Гаразд! Спробую!

Ось така відбулась розмова між колишніми однокурсниками та найкращими друзями Артемом та Сергієм, на прізвисько Смішний, за обіднім столом, в ресторані. Вони попрощались – і поїхали кожен в свій офіс.

Артем – красивий, молодий чоловік, 28 років від роду, впевнений в собі, який має прекрасну роботу, шикарне авто, комфортну квартиру, і (без цього не можна, звичайно) – дівчину, Надію. Чому не кохану? Тому, що він не міг розібратись з власними почуттями. Зустрічався він з нею вже як 2 роки. Наче подобається, хоч і характер не солод, наче й красива – але трохи худа. Виникало враження, що він сам не знає чого хоче. Вже надумав одружитись на ній, але тут абсолютно випадково, серед купи старих конспектів натрапив на фото Людмили. На ньому дівчині було 18 років. Вона виглядала спокусливо, в одному рушнику, з крапельками води на плечах, розпущеним волоссям, й усмішкою на губах. Він не міг відвести погляд. Мимовільно на нього нахлинули спогади. ’’ Ну що? Тебе ще довго чекати? – спитала Люся. - Вже йду. – Артем відклав цифровик, скинув футболку і пішов до ванної кімнати. Вони провели незабутні хвилини під душем. Закінчилося все бурними поцілунками в ліжку, а потім… А потім були феєрверки кращі, ніж в Парижі біля Ейфелевої вежі. ’’

 Артем добре пам’ятав цей вечір. Саме тоді, після її випускного він зробив це фото. Та їй так і не віддав. Аж ось тепер, через 6 років знайшов. Скільки часу він її вже не бачив? Багато… Та забути не може. ’’ Але ж я її не кохав. Хоча? Ні, ні не кохав я… Ну що – я? Я зробив нечесно, неправильно по відношенню до неї. Ми дружили, потім дружба переросла у щось... Цікаве щось… Але нам обом було добре. Шкода, що я так зробив. Не подумав, не розповів … поїхав. А вона? Дзвонила, питала, переживала… а потім? Просто припинила. Чому? Напевно тому, що втратила надію. Ну, ідіот, чесне слово! І ось через роки вона знову з’являється на горизонті. А вона молодець!’’ – з такими думками Артем їхав на зустріч з Надею.

-          Щось ти неуважний! Я тобі розповідаю про свої проблеми, а ти десь в хмарах літаєш. Про що думаєш , а? – спитала Надія кокетливо моргнувши віями.

-          Так. Про завтрашній день. – відповів Артем. ’’ Цікаво, а Люся одружена? Як вона проводить вечори? Вечеряє в ресторані, а потім з чоловіком займається коханням всю ніч? А в неї є діти? Вона завжди хотіла сина. ’’ Думки про Людмилу займали голову Артема весь день. Та нажаль або на щастя все було зовсім не так.

Люся була простою дівчиною, яка з часом, зовсім випадково, стала успішною бізнес-леді, вона не мала проблем в фінансовому плані, а тільки в особистому. Людмила вчилася на піаністку, закінчила училище на відмінно, а потім хотіла поступити на психолога, і – навіть поступила, але не так сталося як гадалося. Вона з самого дитинства знала, що можна покластися тільки на себе і ніхто більше в цьому житті їй не допоможе. І коли один з її старих знайомих  запропонував їй невеличкий заробіток – вона чомусь погодилась. І не шкодує про це ні крапельки. Зараз вона досягла таких вершин у свої 24, що ніхто у її роки, напевно, не досягав таких успіхів як вона. Але кохання… Річ серйозна і просто необхідна. Нам дівчатам важливо, щоб нас любили і пригортали до себе, шептали на вушко «Я тебе люблю» і цілували до дрижаків в ногах. Таке було колись. Колись. Коли я зустрічалася з Артемом - подумала Люся. Чомусь саме зараз дівчина почала згадувати його частіше. Може тому, що наступила весна.

 Весна спочатку охопила околиці міста, де зазеленіли садки господарів, забуяли клумби вправних господинь. Та зараз всередині квітня не тільки околиці, але й саме місто купалось в квітах. Підсніжники, проліски, крокуси, нарциси, тюльпани – чого тільки не можна було побачити на ринку, на алеях, на зупинках трамваїв, у руках в бабусь, дітей.  Все прокинулось! Природа насолоджувалась весною, простягала руки-гілки до неба, до сонечка. Розпускались бруньки на деревах, клумби зацвіли різноманіттям трав та квітів. Молодь гуляла вулицями, парком, набережними і у всіх дівчат в руках був букетик квітів.

Улюбленими квітами Люсі були жовті тюльпани.  Дівчина  завжди на день народження отримувала їх від Артема та зараз вже декілька років вона взагалі ніяких квітів не отримувала. Люся  вирішила пішки піти на роботу. Вийшовши з під’їзду вона побачила як якийсь хлопець подарував своїй коханій великий букет жовтих тюльпанів. На очі нахлинули сльози. Та що зі мною? Щось я геть розкисла. Треба взяти себе в руки. Сьогодні важливий день — нам просто необхідна угода з цією компанією. На небі сяє сонечко, я посміхаюся і все буде добре.

Прийшовши на роботу, дівчину зупинив Василь, який був знайомий, як і з Люсею так і з Артемом, та потай закоханий в неї. Він дуже боявся зробити крок на зустріч цим відносинам. Він знав як кохала хлопця дівчина і не був впевнений, що це почуття пройшло. Та чомусь саме сьогодні він вирішив, що або зараз або ніколи.

-      Привіт, Люсь!

-      Привіт!

-      Ти неймовірно виглядаєш!

-      Ой! Дякую! Ти теж! Вибач, я мушу бігти. Нарада починається через 15 хвилин, а потім сам знаєш — діловий обід. Тож до зустрічі.

Знову. Невже я дійсно не можу запросити її на побачення? Та комплімент їй сподобався. - з такими думками Василь прямував до свого робочого місця.

Артем впевнено крокував до ресторану. В нього сьогодні була важлива зустріч. Якщо все піде добре то вже сьогодні він співпрацюватиме з “Корольчук та компанія” а вони йому зараз дуже потрібні. Та з голови ніяк не виходив образ Людмили. І тут наче за помахом чарівної палички він побачив її. Вона виглядала просто чудово. Елегантна сукня, високі підбори, довге волосся підібране в акуратну зачіску, сумочка, макіяж. Артем просто не міг відвести від неї погляду. Вау! Вона була красунею, але зараз… стала ще гарнішою. -  в Артема наче виросли крила,коли він її побачив.

Місто кожної хвилини ще більше буяло різнокольоровими барвами, набирали сили квіти та трави, наповнювались соками дерева, виникали нові почуття  або ті, які ще не встигли погаснути. Так трапилось з Артемом та Люсею, які ще не знали, що з ними трапиться за хвилину, та обоє наче очікували чогось від сьогоднішнього неймовірно теплого та гарного дня.

-         Доброго дня! Я радий всіх бачити здорових та усміхнених. Сьогодні ми зібрались тут для того, щоб обговорити останні деталі, заключити договір та, звісно смачно пообідати!

 Федір Миколайович, як завжди в доброму гуморі. – подумала Люся  і раптом помітила його. Та ні! Не може бути! Артем! Скільки років вже минуло і тут він…Боже, який він красивий! Такий як і був.

-         Тож колеги знайомтесь – Артем Сергійович Лящ – директор компанії з якою ми, сподіваюсь, укладемо сьогодні договір. А це наші співдиректори, якщо так можна мовити. Почнемо з леді. Людмила Максимівна Весела. Артем Сергійович… - та наші молоді люди вже нічого не чули. Вони потиснули один одному руки, і в цьому потиску, в очах одне одного вони побачили ( та відчули) весь біль, страх, самотність минулих років, тих років, які вони провели не разом. Я думаю ви  розумієте, що весь обід молоді люди абсолютно пропустили, тому що були зайняті одне  одним. В кожного в голові вирували сотні думок. Кожен з них дякував долі за те, що вона звела їх разом.
Коли обід підійшов до підписання договору вони машинально поставили свої підписи там де було потрібно. Обід закінчився. Та розлучатись не хотілось. Він відчинив їй двері ресторану.

-         Привіт!

-         Привіт!

-         Я можу все пояснити…

-         Не треба.

-         Я хочу вибачитись!

-         Не треба. Я вже давно тебе пробачила. Я повірила, що тобі так краще. Я думала, що я тебе забула. Та сьогодні побачивши тебе знову я зрозуміла, що почуття так просто не можна відкинути. Я намагалася  зустрічатись з іншими – та це було абсолютно не те. Не ті почуття, не  ті люди. Мені потрібен був тільки ти. Я думала, що  тільки був. Та все ж таки зараз, коли я тебе бачу я не хочу чути твоїх виправдань. Ні виправдань, не хочу знати з ким ти був і що ти робив. Просто обійми мене.

Хіба може хоча б один чоловік встояти перед таким монологом? Думаю що ні. Артем обійняв ту єдину, кохану, яка не зважаючи ні на розлуку, ні на довгий час, незважаючи ні на що готова прийняти його, любити та леліяти. Він пригорнув її до себе, вдихнув на повні груди такий знайомий, рідний запах. Її запах. Подивився в її карі очі і зрозумів, що  кохає  понад все життя. Що не потрібно ніяких вибачень, що вона в нього най-най-най. Він вже збирався поцілувати її та… задзвонив мобільний. Чорт! Надя! Та ця думка майнула і щезла. Він міцно обійняв Людмилу і поцілував.

Місто вирувало навколо закоханих, які нарешті знайшли одне одного. Швидко крокували перехожі, проїжджали авто, дзенькотіли трамваї. Хтось помічав їх, хтось ні. Хтось усміхався у відповідь. Хтось нахмурювався. Кожен був заклопотаний своїми справами та чомусь після єдиного кинутого погляду на них – підіймався настрій. Всі помічали, яке все таки прекрасне життя, яка весна, які можуть бути почуття. І те, що всі вони здатні на таке саме. І те, що ніхто і ніщо не може стати  на шляху єдиного, неповторного, такого п’янкого почуття, як кохання.

 Потім було і розмова з Смішним, коли через декілька днів він зателефонував і почав розповідати все те, що він дізнався про Люсю. Була довга і неприємна розмова з Надею. Були букети жовтих тюльпанів. І їх абсолютно не цікавило те, що діється навколо – вони просто насолоджувались одне одним, часом проведеним разом. Вони просто жили. Жили одне одним. 

Одного ранку

Одного ранку, йдучи на роботу, мене зупинив чоловік. З вигляду напівбожевільний, старенький, з сивим волоссям, в пошарпаному одязі. Кажуть, з такими навіть бояться розмовляти – а ну ще поцупить що-небудь. Він схопив мене за руку і запитав: «Коли ти останній раз дивилася на небо?» Я навіть не знала, що йому відповісти. «Роззирнись кругом. Що ти бачиш?» – спитав він мене. Першим моїм бажанням було просто вихопити руку, і прямувати собі далі, але слова старенького зачепили мене. «Ну що я бачу? Місто, людей, вирує життя.» – така була моя відповідь. «Згоден. І все?» - якось розчаровано запитав він. « Ну…» - я задумалась. Дійсно. Хоч і весна надворі, а якось сумно, пасмурно. Люди в темному одязі, переважають чорні та сірі кольори. Без посмішок ,кудись поспішають. «Куди, куди – на роботу.» - подумала я. Ось пройшов чоловік сварячись з кимось по телефону. Теж без посмішки. Хоча хто посміхається коли з кимось свариться . Я стояла і дивилась на перехожих. Всі заклопотані, нахмурені. Автомобілі – як безликі привиди, проїжджають мимо, і через за тоновані вікна не видно хто там. І тут мій погляд здійнявся вище. «Ооо! А тут веселіше!» Справді. Пташки весело щебечучи, перестрибували з гілки на гілку, дерева потроху оживали від довгого зимового сну. І тут погляд метнувся ще вище. «Яка краса!» - мимоволі вихопилось в мене. Небо… Неймовірно блакитне, з маленькими білосніжними хмаринками. Вони поволі та якось статечно пливли собі по вражаючому кольором небу. Поволі… Дійсно, а куди ж їм спішити? А нам куди? Пригадалась чомусь фраза « Спішити треба повільно». А небо було просто… та слів немає таких, щоб їх описати. « Ось бачиш.» - мовив до мене старий. Я всміхнулася. Вперше за останні декілька днів. І подивилася прямо у вічі старому. Його очі були такого ж кольору, що й небо над нами. Небесного. І якщо можна так мовити вони посміхалися до мене, і не тільки до мене, а до всіх – до перехожих, до калюж, до дерев, до пташок. Його посмішка була щирою і відкритою для всіх і кожного. «Дякую - промовила я до старенького, - дуже дякую!» « Тільки не забувай підіймати очі догори.» - порадив він наостанок  і пішов далі. Цілу дорогу на роботу і цілісінький день на роботі  я посміхалась. Хочете вірте, хочете ні, але люди всміхались мені у відповідь. Ія хочу запитати тебе, читачу, - коли ти останній раз дивився на небо?

Вгадай сама

Мабуть в кожної пари існують якісь певні слова або словосполучення, зміст яких розуміють тільки вони двоє. Я впевнена, що вони є в усіх. Часто бувало так, що сидячи з друзями, і сказавши простеньку фразу або слово, пара посміхнеться одне одному або підморгнуть? В Соні та Тараса теж були такі словечка. Та була одна фраза, яка вбивала Софію наповал, це фраза:’’ Вгадай сама ’’.

Це була досить специфічна пара. Вони при дивних обставинах зустрілися. Взагалі-то ніхто навіть не думав, що вони двоє можуть зустрічатись, чи мати щось спільне. Соня була душею компанії ( в яку б компанію вона не потрапляла), він - страшенний егоїст. Та, як не дивно, вони розуміли одне одного. І ось дійшло до того, що Тарасик вже просто лінувався щось їй розповідати, відповідно – вгадай сама. І тут Соні приходилось вигадувати купу різних варіантів. Більша частина з них не підходила, врешті-решт Тарас розповідав їй все. Але ’’ вгадай сама ’’ дуже дратувало дівчину.

Одного теплого червневого вечора дівчина виконавши всю хатню роботу сиділа перебираючи старі фото, і відповідно згадуючи де, коли і як вони були зроблені. Вона чемно чекала дзвінка від коханого, та він чомусь не телефонував. ’’ Дивно, - подумала дівчина, - сьогодні наче неділя, з друзями він не міг піти в кав’ярню, тому що з ними він був вчора, що ж трапилося? ’’ Соня так і не отримала відповіді. Тарас так і не зателефонував.

А Тарас тим часом любенько спілкувався з своєю колишньою однокласницею, і на нього настільки подіяли її чари, що він просто забув, що пообіцяв подзвонити Соні. Мало того він ще образився на неї, мовляв, хто кому більше потрібний я їй чи вона мені – вона повинна телефонувати першою.

В обох молодих людях дуже чемно та невчасно прокинулась гордість. Ніхто не хотів поступитись. Отак, досить довгий період часу вони, можна сказати, дулись одне на одного. Скільки разів Соня брала мобільний телефон і набирала номер Тараса та не наважувалась подзвонити. Скільки разів Тарас купував квіти та так і не доходив до дому коханої. Врешті-решт не витримала мама хлопця, і просто спитала як поживає Софійка. Тарас потупив погляд в підлогу. Після, Тарас розмовляв з мамою майже годину,і врешті-решт прийшов в гості до Соні. Після довгих вибачень, хлопець запросив дівчину прогулятись до фонтану в парку. Це була гордість міста – розкішний фонтан, який носив назву Фонтан Кохання.

-           І що тепер? – спитала Соня.

-           Вгадай сама! – відповів Тарас.

-           Знаєш де мені сидять твої ’’ вгадай сама ’’ !!! Скільки разів тобі повторювати… - та палкий поцілунок просто не дав змоги доказати Соні все те, що вона хотіла сказати. Натомість, коли закінчився поцілунок, в руках коханого в маленькій відкритій коробочці дівчина побачила красиву золоту каблучку. Думаю не  варто продовжувати, що було далі. Далі була казка.

До цього всього варто додати хіба що одне: Тарас більше ніколи не дратував свою дружину словами ’’ вгадай сама ’’, тільки тоді коли хотів їй подарувати що-небудь. А Соня відігралась тільки один раз. Коли вона завагітніла, то на питання чоловіка чи вона вагітна, вона йому відповіла так само як він їй: ’’ Вгадай сам. ’’