Легенди Виноградівщини

Народ лише тоді досягає свого щастя,

 коли свято зберігає свої звичаї старовини, 

свої прості характерні риси і свою незалежність.

Олександр Довженко

Виноградів (Севлюш)

Колись давно територія, котра тепер заселена людьми називалася Виноградовом, була зовсім безлюдна, пуста. Землі там були хороші, але ними ніхто не займався – не засівав, не обробляв, не доглядав за ними. І одного разу в якомусь із міст, котре було спокійним завжди (там ніхто нікого не ображав, ніхто нікому зла не спричиняв), сталося щось погане. Один чоловік, який жив дуже бідно, але йому всі допомагали, хто чим міг, годували його самого і його сім’ю, допустився ганебного вчинку –т обікрав свого сусіда. Злочин, який скоїв, не могли виправдати і простити йому. Зібралася рада міста і досудили: виставити того чоловіка і його сім’ю «за ворота» міста, най іде собі, куди хоче.

      Досудили - і зробили. Чоловік мусів забиратися з міста. Взяв він усі свої пожитки, жону з дітьми і вирушив у дорогу. Ішов, куди очі ведуть. Три дні й три ночі був у дорозі, нічого не ївши. Коли сили полишали зовсім, він зупинився  перепочити біля якихось кущів, Уже починало темніти, Він добре й не розібрав, що то за кущі.

       Коли вранці чоловік проснувся, то перше, що побачив, були виноградні лози, обвішані гронами. Він скуштував ягоди, і вони здалися йому смачними, Поїв сам, нагодував виноградними ягодами й сім’ю. Тоді гарненько ті кущі підібрав, підпер і перев’язав. Досудили, що нікуди далі не підуть, а залишаться там жити. І вони залишилися й не раз замість води пили виноградний сік. Той сік мав цілющі властивості, бо, випивши його, забувалося про все на світі. Якщо хтось випадково забрів туди, вони охоче запрошували до хати і пригощали виноградом. І люди залишалися жити там, будуючи собі хати по сусідству. У них народжувалися діти, внуки. А позаяк ті кущі були названі тим чоловіком виноградом, то й поселення пізніше назвали Виноградовом.

                                             Записала Штефаняк Аніта від Балінта Балли, с.Геєвці Ужгородського району, 1998 р.

Варіант Б

Севлюш є одним з найдавніших руських городів-міст Подкарпатської Руси. Його заснування припадає на 1262 рік і приписують його тодішньому мадярському королю Стефану V, котрий обдарував ним тамошніх саксонських (фламандських) колоністів, котрі й заклали основи Севтюша. Перед тим, кажуть, ці міста, власне Угочанська і Березька жупи, були ловчими округами для мадярських королів - Стефана І і святого Владислава І. Жили тут майліпші побережники (гайовики), стрільці, рибарі, сокольники й інші, що служили королівському полюванню. Були вони без сумніву слав'янського рода.

                                                               

                                                                    Записав Василь Гаджега, 1925 р. 

                               Подав Юрій Чорі.

                       

Легенда Виноградного міста

Ми   йшли, взявшися за руки, засніженим      Виноградо¬вом,   простуючи   від Чорної гори до центру міста.   Ми   відчували себе, всередині власної казки,   яку   нам   ще тільки  належало пе-режити.   Точніше всередині     легенди, яку   я,   прочитав у твоїх очах. Було     то    невдовзі після татаро-монгольської   навали,   кали місто тільки-но почало     відбудовуватися після: набігів і плюн¬друвань песиголовців. Володів ним тоді злий пан, що грабував свій люд   гірше  за   ординців.  Жив він у великому палаці з високими баштами і глибо¬кими підземеллями. І був той пан не бідні¬ший за самого короля,   бо забирав   від своїх підданих майже усе, що ті ростили і виробляли.  У палаці жило багато слуг. Серед   них   була   бідна красуня,         вродливішою за яку є тільки ти.   Вона   гаптувала панові   скатертини   і фіранки,   сорочки   і плащі. Звірі на її вишивках рикали, а птахи співали   неземних   пісень.   І   не   було   кращої вишивальниці на цілий світ,  Закохався у неї панський слуга - коваль. Але обидва знали, що пан ніколи не дозволить їм побратися. Задумали вони утекти з палацу.  Та було то неможливо. Усюди чатувала варта нікого не впускала і не випускала без панського відома. Були лиш одні двері, які ніхто не сторожив - у самому кінці коридора  найглибшого  підземелля.  Дванадцять замків,  на  які їх було замкнуто,  світилися  у темряві   кожен   іншим   кольором. Пан   строго - настрого заборонив навіть наближатися до них. Та мало хто і пробував, бо усякий, хто опускався в той підвал, починав одночасно ридати і реготати, а якщо його вчасно не витягали, то божеволів. Коли ж сміливець не встигав добігти до кінця коридора, він  сліпнув  і  глухнув.   Дійти ж до самих дверей не вдавалося нікому. Але для закоханих   то   був  єдиний  шанс   вирватися на волю. Коли все у палаці поснуло, закохані пішли до   забороненого   підземелля.   Здавалося,   що сходинкам не буде кінця-краю, але вони не мали образи на пана. Хто знає, чи зустрілися б вони, якби не він. Як тільки   подумали про це, сходи раптом скінчилися. Але їм не було ні тужно, ні смішно. Вони не стали ні ридати ані реготати. Бо взагалі  забули,  що  знаходяться  у  проклятому місці,   бо   відчували   тільки  одне   одного,   і   не існувало для них    нічого на світі. І вони ішли далі.   Коли  підійшли  до  останнього  коридора, коваль раптом відчув, що бачить крізь стіни і гори, бачить дно морське і висі захмарні, бачить кожне місто на землі. Дівчина ж стала чути усі звуки на світі. І коли вони підійшли  до  мети,  дванад¬цять замків самі  впали на землю і   двері відчинилися. За ними сиділа душа їхнього пана. З усіх стін стирчали сотні трубок, з яких та душа смоктала поживу.  «Ну що молодята, гадали втекти? засміялася   вона.   Виявляється, пан сам колись здолав той зачарований шлях, але двері   за   ним   закрилися і сили    підземні    випустили його тільки тоді, як лишив їм свою душу. Він повер¬нувся ні живий, ні мертвий. Мав відтоді усе, що бажав не мав лиш одного – щастя. Та й не хотів, аби хоч хтось був щасливим. Тепер панська душа отримала шанс вирватися на волю, лишивши  замість себе дві інші душі. Зробити такий обмін можна було тільки за добровільною згодою. Та панська душа вірила, що легко окрутить своїх гостей – чи не байдуже їм, де лишатися! Аби лиш разом! Вона не знала, що то вже  душі не прості, а значно сильніші, ніж у людей, котрі ще не пізнали кохання. Бо сама панська душа ніколи  нікого не любила. Тому вона запропонувала ковалю зігра¬ти у карти. Як виграє він - випустить обох на волю, як виграє., вона - вийде, сама, а їх "залишить  тут . Але   коваль  бачив  її   карти наскрізь   і  легко   виграв.   Тим   часом   дівчина почула,   що. нове   військо   песиголовців   вже добиває армію королівську і ось-ось знову кинеть¬ся грабувати усе довкола. Закохані зажадали від.     , панської душі, аби перенесла їх на поле бою. Змахнула там дівчина своїми рукавами, на яких було вишито багато чоловічків  -  і  поле  стало заповнюватися  тисячами  нових воїнів,   котрих неможливо було зупинити. Повів їх коваль у бій і   вигнав   песиголовців   далеко   за   Карпати,   за   Дніпро, за Волгу. Зійшов тоді з коня поранений  король і сказав ковалеві просити чого лиш той забажає.   "Дай   волю   Севлюшу,   аби   городяни більше не робили на панів, а трудилися лише собі на втіху!" І надав король Іштван містові права і вольності     раніше,  ніж їх мали інші  міста у нашому краї. А панський палац король наказав засипати камінням і землею. Так виросла Чорна гора, з якої верталися ми з тобою. У її надрах досі сидить панська душа, що так і не змогла вийти на волю    через    нездатність    любити.    Численні  багатства     панського     палацу     давно    густо  переплетені виноградним корінням.  Лоза тягне нагору усе добро звідти. Хто невміло п'є її вино, починає то плакати, то сміятися, а потім втрачає слух   і   зір,   засипаючи   важким   сном.   І   лише закоханим іде воно на користь.                     

                                                                                                                        Сергій Федака

 Легенди про заснування сіл і селищ Виноградівщини

Велика Копаня

  Варіант А

Недалеко від того місця, де тепер село Велика Копання, на високій горі жив один цар. У нього були дві доньки. Старша дуже файна, і молодша файна була, але вже не така. Старша полюбила дуже красного простого хлопця. Цар не xотів її за нього давати, а заставляв любити одного царського сина. Та вона того пана молодого не любила, ненавидiла йоro, тому i не хотiла йти за нього. За це цар дуже розiзлився на свою доньку та й покарав її казав, що видасть її замiж за кого вона хоче, але як перекопле велику гору, що стояла на всьому тому мicцi, де тепер долина вiд Копані до Королева. Царська донька дуже залюбилася в того простого хлопuя, тому пристала на таку тяжку роботу, хоч цар наказав не давати їй нiякоro iнструменту, щоб копати, а зажадав, аби копала гору руками.

Ота красна як ружа молода дiвчина пiшла i копала своїми бiлими руками кам' яну тверду гору, копала аж доти, поки не вiдкопала її звiдти, цар уже не знав, що казати. Сердився не сердився, але мусив віддати свою доньку за того простого хлопця.

На мicцi, де та гора була, люди почали хатки собi будувати, i так виросло село, яке ще й тепер на честь тiєї дiвчини зветься Велика Копаня.

           

Варіант Б

      У мальовничому мicцi, де в низинi протiкає Тиса, жила багата дiвчина,i вона покохала простого хлопця. Але батьки не дозволяли їм побратиcя.

      Одного разу вони вирiшили втекти. Але слуги спіймали їx i привели: до батька дiвчини. Той був страшенно розгнiваний. І сказав до хлопця, показуючи на гору:

- Лем тодi з моєю донькою поберешся, кiть перекопаеш оту гору!

І хлопець копав piк, два або й бiльше. Та сили вже покидали його. А дiвчинi було заборонено не те що допомагати коханому, але нaвіть бачитися з ним. Та якось дочулася, що він дуже захворiв, i вона втекла з дому й прибiгла до нього. Той був дуже знесилений тим великим копанъом, і вже помирав.

- Я дуже люблю тебе, айбо вже не можу бiльше копати, признався i на її очах помер.

Дiвчина не могла винести cмepті коханого. Вибiгла на берег Тиси кинулася звiдти уводяну прiрву. Там i загинула. Люди, як почули пpо смерть хлопця й дiвчини, що загинули через копання гори, назвали те мiсце, а потiм i село, що там виросло, - Велика Копаня.

Ще й зараз, кажуть, коли дивитися з того великого перевалу на Тису

коли вона розливасться, то нiби чути, як вода в Тисi промовляє своєю бурхливою габою: "Милий мiй, де ти? Я тебе милую!" Ехо вiдбивастъа вiд гори i несеться в долину за Тисою, нiби вiдповiдаючи: "То вевелике копання, мила, нашу любiсть погубило!"

*****

Походження слова Копаня до сьогодні не пояснено. Народна легенда пов’язує його з словом «копати». Тут завжди щось копали! І тепер копають. Давно копали білу глину, яку вивозили до Будапешту, де із неї робили порцелян. А зараз проводять розкопки на місці Городища, і знаходять багато цікавих знахідок.

Великі Ком’яти

Колись дуже давно, як ще нашого села не було, казали нашi дiди й бабки, поселилося тут двое людей. Один на цiм боцi рiки Боржави, a другий - на тому боцi рiки. Як вони поженилися й розгаздувалися, то один покликав другого

в куми. Так покумовалися. І куми часто почали ходити один до другого в гocтi. Село кума, що жив за рiкою, почало називатися Зарiччя. Сей кум часто ходив до свого кума. І коли його люди звiдали, ож куди йде, усе вiдповiдав: "До кума". Айбо тото слово "кум" виroвор якось по-свому, нiби "ком". Уд сього пiшла й назва села – Kум’яти -  Ком' яти, котpi пiзнiше роздвоїлися на Великi Ком' яти i Малi Ком'яти.

Веряця

Варіант А

Недалеко Кіральгази лежить старинне село Веряця. Коли засноване село, точно ніхто не може сказати. Говорять, що на тому місці, де лежить село, були дуже старі й непрохідні ліси. Переказ говорить, що у давніх часах одна мадярська дружина відділилася від великої орди мадярської. Сеся мала дружина за дуже довгі часи блудила по Марамороських лісах. Накінець заблудила й у ці старинні ліси. Мадярам дуже полюбився цей ліс, бо і трава в нім буйна була, й недалеко від лісу текла ріка Тиса, де можна було й стадо напоїти. Так мадяре задумали тут оселитися. Пізніше вичистили ліси і так зачали тут оселятися. Незадовго прийшли сюди русини, котрі втікали перед татарами, вони також оселилися поміж мадярами. Переказ говорить, що одного разу дуже посварилися, і зачалась, між ними битка. Накінець помирилися, перестали ворогувати і поставили на середині села "ворота", від котрих пізніше й село назвалося Веряця.

Варіант  Б

Веряця – то від воріт. Так переробили по-угорськи українське слово «ворота».

А воріт навколо села було немало. Втікачі з Королева поселилися тут під горою, А граф, аби у ліс не ходили, гриби не збирали, дров не рубали, дичину не били, на всіх дорогах поставив ворота, а в інших місцях – огорожу. І ходила там варта.

А люди з інших сіл говорили про Веряцю, що у ній сто воріт і сто бід, Від тих воріт і походить назва села.

Гетеня

Там, де тепер наше село, була колись невеличка тоня - хутір. Жили там родаки одної ciм’ї. Було серед них бiльше хлопцiв, якi женилися, приводили невісток, будували собi новi хижi й переселялися жити туди,окремо. Так виникло ciм хижин.

Раз один iз них,

певно їх отець, пiшов до пана Фогорашiя, якому належали вci землi коло Тиси. Щось йому треба було. Почали говорити. Айбо пан бесiдував лем по-мадярськи, а селянин по-мадярськи не знав, лем пару слiв. Пан звiдає того чоловiка, звiдки вiн, де живе, як звуть його село. А той вiдповiдає, що живе на Tонi, де всього декiлька хиж.

Той відповідає, скiльки саме.

- Нас там семеро... сiм хиж. - І по-мадярськи. - Гетен...

- Ага, гетен! - повторив пан. І дав наказ писаревi записати в книгу назву нового села - Гетиня, вiд слова "гетен" .

     3 часом довкола хутора справдi виросло село, що мaє назву Гетиня.

 Гудя

     Жив давно-давно в королівському замку король та мав він полководця на йменування Гудя, який йому дуже вірно служив.

Раз сів король обідати й сказав своєму полководцеві:

-  За вірну службу дарую тобі стільки землі, скільки об’їдеш на коні, доки я пообідаю.

Сів Гудя на коня, взяв гостру шаблю в руки й маленькі папірці і торбину. І тих часах на цій околиці були чисті поля, були й густі ліси. Де їхав Гудя ліс, там стинав шаблею корчі та дерева; де їхав полем, там кидав за собою папірці. Так позначив землю, яку він об’їхав.

      Ще король сидів при обіді, вже Гудя вернувся. Король подивився на поле, яке Гудя об’їхав, і подарував йому ту землю. Там оселився Гудя зі своєю родиною. Потім оселилися там інші люди.

Королево

Королевом названо за те, бо там жив король. А було се давно. Турки з татарами захопили наш край. Були ми в той час такі слабі, що попросили помочі від інших мадярських і словацьких князів, аби помогли нам визволити народ. І коли татари були вигнані, нашим краєм стали володіти різні чужі князі, яким полюбилися наші гори. Тоді на горі Ньолабгеді, що є над селом, і поселився словацький князь Іл Ласков. Се було приблизно в 1680 році. Як замок розбили, то лем село й лишилося на згадку - Королево.

А ще кажуть, ож під королівською горою Ньолабгедь лишився підземний хід, який збудував король. Той прохід з’єднував Королівський замок із Севлюським замком (тепер Виноградівський). Королі так ходили до себе в гості, бо той прохід з'єднував дві гори: Ньолабгедь - в Королеві і Канку - в Севлюші.

Матійово

Король Матій ходив помежи люди. Там, де наше село, застала його ніч. А там були пастирі, пасли худобу. Жили вони в колибах.

В одній колибі король ночував. Дали йому молока напитися, постелили на свіжому сіні.

На другий день увидів, що місця се файні. Вийняв гроші і каже:

- Нате, і збудуйте село!

Вівчарі подякували і звідають:

- А за кого нам Богу молитися?

- За короля Матія.

Так потім і назвали село - Матійовом.

Неветлен (Дяково)

Було на Виноградівщині одне село, яке мало дуже негарну, паскудну назву. Якось раз у селі організували бал. На той бал прийшло багато й відіцьких легінів, один кращий за другого. Один із них запросив на танець найгарнішу красуню в селі. Танцюючи, він спитав, як називається село, яка його точна назва. Дівчина соромилася сказати справжню назву села. Але хлопець наполягав. Тоді вона сказала: Неветлен, що в перекладі з угорського означає безіменне.

Хлопець сприйняв серйозно і всім сказав, що він був і селі Неветлен і познайомився там з прекрасною дівчиною.

З того часу село так і назвали - Неветлен. Тільки вже за радянської влади урядовцям не злюбилося мадярське слово „неветлен", і вони змінили назву села на Дяково.

Новоселиця

Варіант А

Село Новоселиця лежить на схід від Королева над Тисою, щось на вісім кілометрів під горою Фразинул, коло румунського кордону.

Село має стару дерев’яну церкву. Люди оповідають що колись опришок Пинтя затяв до іконостаса тієї церкви своєю сокирою. Сокира зосталася в іконостасі. Ця сокира щороку виходить з іконостаса, а коли зовсім вийде, тоді й Пинтя має воскреснути.

Коли прийшли татари, всі мешканці села сховалися в лісах, лиш один чоловік, котрий не встиг утекти, сховався до дуплавої липи, яка росла коло церкви. Татари пограбували церкву, обклали її коноплями й підпалили. Чоловік дуже напудився і мимоволі закричав. Татари, перелякані, повтікали, а чоловік скоро загасив вогонь. Ще й тепер видко на церкві сліди пожежі. Видно і вирубані якісь слова й числа. Кажуть, що то імена й числа татарські.

Серед села є яма. Тут колись копали руду або вугілля. Є ще тут один великий рів. Люди кажуть, що татари сховали до цього рову дзвін, який щоразу опівночі дзвонить.

Від села на схід є гора Кобила. Від заходу цієї гори - полянка, на котрій є Пинтьова криниця. Коло криниці - велика кам’яна плита. На ній вирізані якісь слова. Говориться, що ці слова вирізав Пинтя.

Вище від криниці є Пинтьова пивниця. У ній колись перебував Пинтя. До пивниці заходили залізною брамою. На середині пивниці є камінний стіл, на цім столі перед світовою війною вівчарі знайшли одну свічку.

На вершку гори Кобила суть сплетені три буки. Їх сплів Пинтя. З цього місця Пинтя стріляв на Хустський замок.

Варіант Б

Розказують, що колись давно села, як такого, на цьому місці не було. Були тільки ліси та кущові зарості. А існувало в ближніх околицях хіба село Королево та ще декілька маленьких сіл неподалік.

І щось бідняки, яких прозивали в народі злодіями й робітниками, часто йшли в ці поселення красти. Крали вдень і вночі. Крадіжка, звичайно, закінчувалася погонею. Але тоді в кінці готару кожного села, перед лісом, стояла дерев’яна брама. Вона означала: там закінчується володіння села, починаються лісові угіддя, які належать панству, а не селянам. І якщо злодія зловили до цієї брами, то не тільки побили, але й піддавали судовій розправі. Коли ж він добрів до брами і переступив і межу, то все, що вкрав, залишалося йому, і він сміливо йшов у глиб лісу, подалі від людського і панського ока. Тому в хащі почував себе безпечно. Розчищав місце від дерев, робив собі город і будував хатку-колибу. Пізніше почали з’являтися й родинні хатини. Так і росло нове поселення. А позаяк жителями його були в основному «нові поселенці», то й стали називати те село Новоселиця.

Олешник (Егреш, Ольшник)

Колись давно, там де нині село, протікала невеличка річка Бильва. Довкола земля була дуже мочалистою. Бильву, що протікала через село, тодішні люди назвали Сільською Млакою. По обидва її береги росло багато-пребагато вільхи, вологолюбивого дерева та кущів ( вільшняк, або, як ще кажуть у народі – ольшник) родини березових.

Ось від цього й пішла назва села – Ольшник, пізніше – Олешник.

А Егреш, це ще давніша назва села. Так воно називалося до перейменування аж до 1946 року. А походження цієї назви пояснюється ось як. За селом і понині є водоймище, яке сельчани називають Егрешом. Кажуть, що на цьому місці жив колись  пан, заможний землевласник, по імені Егреші. Одного разу, з цілком невідомих причин, його садиба раптом провалилася, а на її місці виникло водоймище, що з тих пір дістало назву Егреш. Від цього й пішла назва села.

Онок

Де село Онок, там у давні часи були ліси. На полянах пастухи випасали овець, а потім почали розкорчовувати ліси, сіяти зерно. В одного пастуха була донька Ілонка. Полюбила вона одного молодого пастуха, хотіла стати його жоною.

Та напали розбійники і убили Ілониного жениха. З того горя Ілонка померла. Де її поховали, місце те назвали Ілонок, тобто Ілонине. А пізніше там поселилися люди, вони змінили назву на Онок.

Перехрестя (Тісокерестур)

Через село протікає річка, досить глибока й широка. А в селі жила жінка на ім’я Христа. Вона любила аби її рушники, скатерті, верести були чистими. Тому часто зваряла (золила) їх, несла до ріки, клала у воду ослінчик і, стоячи в ріці по коліна, прала, молотячи праником. Удари праника чулися далеко навкруг. Чуючи їх, люди казали:

- Знову пере Христя...

Коли вздовж тієї ріки виросли хати, село назвали Перехрестя - від тих слів «пере Христя".

Сасово

Колись у Королівському замку жив герцог. Він розводив коней, і були в нього великі конюшні. Мав він одного конюха, який був дуже йому вірний. Коли конюх постарів, то герцог за многорічну і чесну службу подарував йому ті землі, де тепер село. Звали конюха Сас. Сас женився і поселився на подарованих йому землях. У нього були діти, коли виросли то поженилися і теж стали будувати поряд з батьковою оселею. Затим припросилися й інші сусіди, прикупивши ділянки від Саса. Згодом виросло й ціле село. Його за іменем Саса й назвали Сасовом.

Теково (Текегазо)

Село Теково знаходиться коло Тиси. Про нього інснує багато легенд. Лежить село на лівому березі р. Тиси. А колись, воно ніби знаходилось не тут, а біля підніжжя Чорної гори. На тій горі знаходився і Севлюський замок. Дорога до королівського замку Нялаб вела через Тису. Там, де був перевіз через Тису, і лежало село Теково. Але пізніше, коли люди вирубали довколишні ліси, що стримували ліси, що стримували ріку, вода почала розливатися і підмивати береги, затопляти село. Нависла погроза цілковитого затоплення села, бо вода почала підступати з усіх боків, все ближче й ближче до людських порогів. Тоді люди не стали чекати біди. А почали поступово переселятися на інше місце - на те, де й знаходиться зараз село Теково.

А ще кажуть і таке. Ніби в сиву давнину, коли селяни були залежні від панів, жив у цих місцях феодал Телурій. Дуже був жорстокий, знущався з селян. Одного разу до смерті забив хлопця, і тільки за те, що він не виконав його наказу. Тоді селяни, боячись за своє життя і за життя своїх дітей, дочекалися ночі, зробили собі нашвидку сякі-такі плоти і втекли вниз по річці Тиса. Нарано вони збудували собі хатини, виникло поселення, яке назвали спершу Втеково - від слова „втикнулися", а потім просто - Теково.

Тросник

Інша легенда пов’язана з назвою села Тросник. Назва його походить від угорського слова шашвар, що означає «шаш» - орел, а «вар» (варні) – чекати. Дослівно: «орел чекає».

Легенда розповідає: колись давним-давно на правому березі Тиси знаходився великий кам’яний замок, в якому жили орли. І кожного дня жителі села мали приносити їм молодих гарних юнака або дівчину.

Інша версія виникнення села така: стара його назва Шашвар походить від того, що в річках (вапах), які протікали через село, було багато тростини, яку люди між собою називали шашом.

Легенду розповіла Варвара Іштванівна Мочов, яка народилася у

Фегердьормоті (Угорщина).

Від неї їх почула її дочка Ганна Іштванівна Бутькоі,яка народилася

1926 року в Троснику.

А ще через шість десятиліть вже від неї ці легенди  записала її внучка

Габріелла Мізун.

В редакцію легенди передав Й. Криванич, методист райво.

Про древній Шашвар

У дитинстві з рідного Фанчикова в літню пору часто ходили на Тису, де можна було позагорати, відпочити. З села на так звану «малу» Тису дорога вела через територію, що заросла чагарниками та осокою. "Дорога була довгою, доводилося відпочивати, а місцеві старожили пригощали свіжою водою, щиро розповідали цікаві історії, легенди. В одній із них мовиться про те, що на місцевості, де тепер с. Тросник, знаходилося декілька маленьких хатин, покритих осокою. Місцеве населення займалося рибальством та полюванням. Жили добре, оскільки Тиса багата на рибу, між осокою знаходилися гнізда диких качок. Одного разу багатий чоловік, із сітками та стрілами прийшов на полювання у супроводі мисливців. Місцевість припала йому до вподоби, тому вирішив оселитися там. Був порядною, щирою людиною, не ображав нікого, не взяв чужого, у злагоді жив з корінним населенням. Вечорами запалювали багаття, смажили дичину, співали, веселилися. Жінки приєднувалися до чоловіків. Дівчата повиходили заміж за чужоземців. Цей багач вирішив охороняти поселення. З цією метою будували укріплення. Ідея подобалася всім, навіть діти допомагали носити деревину.

Колоди щільно клали одну до одної, потім         змащували їх глиною, щоб укріплення було  міцним. Як звали багача ніхто не знає. З часом зникло укріплення, а поселення стало називатися Шашвар (дослівний переклад з угорського: укріплення з осоки).

На даний час у селі проживає 2120 мешканців. Сторожилка Марселла Котро 1915 року народження, рідне село й сьогодні називає Шашваром.

Згідно легенди, укріплення було знищено під час одного з паводків. Не відомо й те,  де воно стояло. Письмові згадки XIII ст. підтверджують славну історію села, яке було центром  шашварського деканату. Із грамоти, датованої 1230 роком, можна довідатись про роль села у духовному житті нашого краю. З інших письмових згадок можна судити про те, що земляне укріплення стояло до татарського нашестя. Під час нападів було розрушено, а паводком знищено повністю.

Не дивлячись на те, що думки вчених і дослідників протилежні, документи, письмові пам'ятки, назва села підтверджують: земляне укріплення з осоки стояло.

Ельвіра ГУДАК,

наш громадський кореспондент.

Новини Виноградівщини, 2 травня, 2009 р.

Фанчиково

…Давним-давно на території теперішнього Фанчикова жив багатий пан і мав єдину дочку на ім’я Фанчікі. Була вона справжньою красунею. На честь дочки батько назвав село. Але сталася біда: на українські землі ступили татари. Вони грабували людей, палили села, забирали в неволю гарних дівчат. Ця звістка донеслася й до Фанчикова. Пан вирішив заховати дочку в потаємній підземній кімнаті, вхід до якої йшов через олтар у церкві.

Коли татари прийшли в село, вони спалили його, забрали в полон юних красунь, але панову дочку ніхто не знайшов. Згодом Фанчиково відродилося, люди розповідали перекази про цю дівчину, але ніхто не знав, де вона є. Минуло багато років. Люди вирішили викликати Духа дівчини, щоб дізнатися, де вона. Дух з’явився і повідав присутнім, що Фанчікі знаходиться в підземеллі під церквою. І душа її неспокійна, просить, аби її прах поховали за християнським звичаєм. Наступного дня люди пішли у церкву, знайшли вхід у підземелля, опустилися до нього і, відчинивши двері до кімнати побачили там останки цієї дівчини. Сельчани поховали її по-християнськи.

Форголань (Дівичне)

Варіант А

На місці, де сьогодні розташоване село Дівичне (Форголань), протікала ріка Тиса. На місці, де зараз знаходиться церква, в річці був дуже небезпечний вир. На лівому березі проживав мисливець, який мав прекрасну доньку. Одного дня дівчина, беручи воду з Тиси, впала в річку, в той самий вир. Крутилася-вертілася у воді й кликала на допомогу.  Поруч на полі працювали люди. Один із чоловіків, помітивши дівчину у воді, став кричати: «Крутиться дівчина» (Форголань). За народними переказами, таку назву дали поселенню, яке виникло на цьому місці. Це підтверджують і розповіді окремих старожилів села, зокрема, Ленке Молнар, Параски Варги, Марії Боднар, Ірини Кадар.

Матеріал підготувала А.Орос.

вчителька історії Дівичанської ЗОШ.

Варіант Б

Це село дістало свою назву помилково. А сталося так. Недалеко за селом був глибокий бовч, куди ходили жінки прати плаття. Того дня, коли те сталося, там мила плаття одна молода дівчина. Вона якось посковзнулася і впала з берега в воду. Вода була глибока, бистра, підхопила її і потягла на середину бовча, у водокруть.

А поблизу йшов якийсь відіцький чоловік. Йому кортіло довідатися, що то за село в боці. І він звернувся до селянина, що працював недалеко від ріки. Та поскільки той замітив дівчину, що топилася в бовчі, не чув його запитання, і тільки повторював одне і те саме: „Форголань! Форголань!" Мовляв (у перекладі з угорської), дівчина у водокруті. Перехожий не бачив дівчини і думав, що той селянин каже йому про назву села. Взяв дощечку й написав: Форголань. Відтоді село й назвали - Форголань. Аж до 1946 року. А тоді, уже при радянській владі, перейменували в Дівичне.

Варіант В

На тому місці, де тепер село, текла колись ріка Тиса. І була там глибока вода з багатьма водокрутями. А на одному з берегів Тиси жив вадас, в котрого була донька, гарна відданиця. Раз вона захотіла набрати собі води з Тиси. Підійшла з відрами до ріки, стала край берега і нахилилася, щоб зачерпнути відром. Але, стоячи на слизькому камені, посковзнулася і впала у воду. Хвиля підхопила її й потягла і водокруть. А вже водоворот закрутив у воронці, ніби тріскою. Дівчина почала кричати, кликати на поміч. Її почув один хлопець, що був недалеко. Підбіг до ріки, побачив дівчину і водовороті і голосно загукав по-мадярськи: - Форголань! Форголань. Мовляв, у водокруті дівчина!

Челядь збіглася, але врятувати дівчину вже не змогли. А з часом Тиса замміліла. Змінила русло, і на тому місці, де були колись водокруті., стало сухо. А пізніше збудували й село. Але челядь пам'ятала про той трагічний випадок з дівчиною. Тому ті слова звучали в вухах майже усіх: „Форголань!" тому й село назвали Форголань - від форголань.

Чорна (Черна)

Варіант А

Були часи, коли пани знущалися з селян. Люди робили на них не покладаючи рук, з ранку до вечора - сіяли жито-пшеницю, копали, косили, жали, молотили, садили всяку-всячину. Працювали як прокажені за крихту хлібця, а їх діти ходили босі й голодні. І так з року в рік.

Та якось з'явився в тих часах один молодий пан, якого звали Чорний, бо був чорнявий, схожий на циганчука. Він почав кликати людей, щоб наймалися до нього на роботу. Знайшлися деякі, що повірили пану й стали його найманцями. Але коли челядь взнала, що пан за роботу дає файну платню і не збиткується, почали напрошуватися до нього, що далі - тим більше людей. А дехто полишав свої старі оселі і перебирався туди, на землі пана Чорного, котрий дозволяв їм там будуватися. Мало-помалу виросло ціле село довкола маєтку Чорного. Переселенці хвалили пана Чорного за його чесність і доброту. А своє село так і назвали Чорна - на честь свого пана.

Варіант Б

Декілька сотень років тому, коли ще була панщина, пани називали челядь „чернь". Це були селяни й наймані робітники. Жилося їм тяжко. Довкола болота, і тут-там розкидані по узгірках закурені хижки під соломою. А на тих хижках дрібні віконця, ніби людські очі заплакані. Челядь не могла терпіти такого тяжкого життя. І многі тікали від панів. Тікали й ховалися по хащах і болотах-мочарах, де би їх пани не могли легко знайти.

В одному місці, на болотяних мочарах, коли таких втікачів набралося багато, вони почали будуватися. Згодом виросло ціле село. А позаяк то всі були такі, на котрих казали „чернь". То й село назвати Чернь - Черна, а вже пізніше - Чорна.

Чорний потік

Вуглярі шукають таке місце для випалювання вугілля, аби і ліс добрий, і вода близько. Де тепер село - давно був ліс. На роки було з чого вугілля випалювати. А від вугілля вода в потоці, який протікав через ліс, була чорною. І назвати потік Чорним.

Вуглярі на зрубах біля потоку стали будувати собі хижі. І помалу виникло село. І назвали село Чорним Потоком.

Першими жителями були Нігрі, Потокі, Йона, їх іменами названо окремі місця в селі.

Легенди, перекази та оповіді про гори, ріки, скелі, криниці, урочища, пам'ятні камені, замки Виноградівщини.

Урочища: історичні легенди нашого краю

Чи не в кожному населеному пункті є нижній і верхній кінці, урочища чи особливі місця із своєрідними назвами. Так, у Королеві є Ровжаш. Згідно легенди, король, тікаючи із замку від ворогів, саме там загубив квітку — ружу. В Горбках (Ракош Поток) є урочище «Виннички». За історичними даними тут мала свої землеволодіння із виноградниками (винничками) баронеса Луїза Перені. Вона похована разом із своїм чоловіком у склепі, оточеному дев'ятнадцятьма соснами у підніжжі Чорної гори, з північного боку, за 150-200 м від вулиці Копанської. На фасаді склепу, на білому мраморі викарбовані слова: «Зупинись, мандрівнику, скажи спартакові, що тут спочиває його вірний син, який пролив свою кров за Вітчизну». Чоловік Луїзи Ласло Оцил був інспектором освіти Угочанської жупи. В 1905 р. йому присвоєно звання Королівського радника народної освіти. Інспектор зібрав багато письмових матеріалів по народній освіті, народному господарству, багато фотографій за період 1880-1902 рр , які були використані для написання книжки, виданої в Будапешті 1908 р. після смерті автора. На першій сторінці вміщено фотознімок його склепу. Хочеться вірити, що в майбутньому ми візьмемо шефство над занедбаною могилою-склепом екс- інспектора освіти.

В Горбках є урочище «Шибениця». Згідно народних оповідей, тут діти, пустуючи, мотузкою нагнули березу, до якої прив'язали за шию свого товариша. Березу відпустили і на ній, мов на шибениці, залишилося бездиханне тіло хлопця.

А от «Волинським» урочищем, що в Черні, володів греко-католицький священик Базел Волинський, який 31 рік тримав в руках чашу у Новоселиці і 11 — у Королеві. Похований  у с.Черна (на могилі чорний мраморний пам'ятник). Зараз там проживає його правнука з родиною.

 «Данкошом» (із розповідей моєї бабусі) жителі виганяли худобу для лісового випасу, а на шиях данкали дзвіночки (колоколи). «Плешка» отримала назву від струмочка-потічка. А міст при в'їзді в Черну через цей потічок називають Плешковим. «Дуброва» — вкрита велетнями-дубами На «Пустарі» нема ні дерев, ні кущів. «Банищі» мали свою копальню-баню.

«Спочивало»: тут жителі села відпочивали, йдучи пішки через ліс нелегкою дорогою із Хуста «Коропово поле» зветься так тому, що належало сім'ї Коропів. На «Ріни» земля справді кам'яна, ріньовата. Весело шуміли берези, гойдаючи своїм гіллям у «Березнику». У «Гистині» донедавна ріс їстивний каштан — гистиня. На місці «Олуйниці» була маслобійня, дуже примітивна і проста, але екологічно чиста. На «Свинарнику» (свинарьку) селяни гнали свині для випасу. А поруч була земля, вкрита буками, то і дістала назву «Буковина». «Руня», бо між невеликими пагорбами знаходиться рівна місцевість.

В Новоселиці «Тулумпецова яма» отримала за назву прізвище мешканця, який тут колись проживав. На «Руснацькому» землею володіли руснаки. «Ботар» отримала назву від однойменного потічка, який тут протікає. У «Смольнику», напевно, було багато смоли. «Вишково» — верхня частина села, через яку можна потрапити у Велятин і Вишково. Весело дзюркотіла вода, вгамовуючи спрагу перехожому в «Чургові». У «Млиновиці» був каскад водяних млинів. До цього часу зберігся один, мабуть, в усьому нашому районі. За народними переказами в «Кутловині» ще у ті часи, коли турки «гостювали» в наших краях, робили у котлах первинну переробку залізної руди. Добували її в чисельних копальнях, потім відвозили гужовим транспортом до Тиси. Згодом на плотах і чайках по Тисі, Дунаю, Чорному морю відправляли в Туреччину.

Вивчаючи легенди рідного краю, можна доповнювати туристичні маршрути ціка­вими розповідями про Виноградівщину.

Степан Громовчук

житель села Черна.

  

Севлюський замок

В той далекий час, коли татари нападали на мирні села, тут-там виростали замки для оборони від ворога. Саме для цього був збудований Севлюський замок, який ще називають Канков.

Про нього збереглася така легенда.

Святий Стефан, король мадярів, подарував околицю теперішнього Виноградова своїй дружині - Гізелі. Вона за походженням була німкеня і запросила сюди сасів. Як тільки однокровні Гізелли з'явилися в Карпатах, почали відразу засаджувати груні виноградом. Земля тут виявилася дуже урожайною, і нові господарі швидко розбагатіли. Саме вони й спорудили собі замок під Чорною горою та поставили на ньому вартове військо. Святий Стефан як побачив, що саси геть-геть розгаздувалися і почали нахабніти, зібрав військо і вигнав їх із замку. Частина прийшлих оселилася там, де нині є село Сасово, а частина подалася на схід, де тепер є село Крива. Але й тут сасів часто непокоїв опришок Пиття, і вони змушені були покинути це місце. Помандрували до Хуста та до Вишкова.

Севлюський замок став маєтком угорських королів, а подарували його сім'ї Перені.

Перені побудував каплицю та покликав до замку окремішнього попа. Говорять, що Перені раз пішов на війну проти турків, а взимку залишив жінку й попа. Піп думав, що пан ніколи не повернеться з війни, вигнав жінку із замку і загарбував цілий маєток. Коли Перені вернувся, відібрав від попа свій маєток, а в боротьбі за замок піп загинув.

Минав час, настали мирні часи. Замки вже не були потрібні. Зруйнувався і Канков. Нині тільки його стіни височать на горі. Коли проїжджаєте через Севлюш, нині Виноградів, подивіться на них, згадайте, що вони розказали нам свою легенду.

   А ось іще один з переказів про Севлюський замок

Після вбитого повсталим народом лицаря – розбійника Канкова, іменем якого з того часу почав зватися замок, господарем його став рід баронів Перені. Перший володар з цього роду був людиною дуже побожною. У підвладному йому місті Севлюш він оселив монахів віддавши їм як обідок Угочанський замок. У Перені була дочка – красуня. Юна баронеса часто відвідувала монастир, ходила до храму, слухала розповіді про святих. Її любили убогі і старці. Особливо дівчину любив один дідок за її простоту та щедрість. І ось одного разу молоденька баронеса зникла.  Даремно її розшукували. У великому горі її батько пообіцяв щедру винагороду тому, хто знайде його дочку. Проте минали дні, місяці, роки, а про юну баронесу не було ні найменшої вісточки. Особливо вболівав за нею старий дідок. Одного разу він зайшов до монастирської церкви і там заснув на лавці. Вночі дід прокинувся, в церкві стояла тиша. Раптом прочанин почув, наче з підземелля, придушений плач. Довго шукав він вхід до підземелля і нарешті побачив східці, що вели вниз під церкву. Коли він спустився туди , то побачив дівчину – зниклу баронесу, яка безтямкими, божевільними очима дивилася на нього й не рухалася. Дідок сповістив барона про знайдену дочку, але монахи все лицемірно заперечували. Барон силою увірвався в підземелля і знайшов свою дочку. Та божевільна не впізнала рідного батька. Найкращі лікарі не могли вилікувати її. Нещасна швидко померла.

         Розгніваний барон вигнав монахів і наказав монастирський храм разом із замком зруйнувати. І з того часу на тому місці лишилися руїни. І коли в зруйнованих мурах у нічній тиші виє вітер, здається, що то плаче й тужить нещасна дівчина.

Ворота Севлюського барона

Давно то було, ще за панщини. Народ страшенно бідував, ніколи гаразду не мав. Люди самі себе ненавиділи. Народ і вішався, і топився, не раз і по-іншому вбивав себе, а то все через ту нещасну панщину. В тих часах у Севлюші (нинішньому Виноградові) був один пан, який звався Зигизмунд. Він дуже збиткував народ, і всі його проклинали. Постійно думали, як би йому відплатити, помститися. Але ніхто не знаходився сміливий.

Звістка про цього Зигизмунда дійшла до самого короля Матяша. Матяш надумав перевірити це діло. Прийшов до Севлюша. переодягся в простого чоловіка і найнявся до пана Зигизмунда рубати дрова. Рубав до полудня, зголоднів і почав просити полуденок. Пан на це розсердився, що просить їсти, а дров, каже, мало нарубав.

Матяш рубав до вечора. Увечері просить, аби пан виплатив йому за роботу. Пан знову розсердився, що бідняк насмілився вже й гроші просити, і наказав гайдукам побити його. Але Матяш не підкорився гайдукам. Тоді прийшов пан і сам висік його. Матяш пішов і вирізав на дереві ножиком букви-напис: «Тут був такого дня Матяш-король і рубав дрова».

На другий день робітники побачили на дереві цей напис і показали панові. Пан дуже налякався. На третій день прийшло панові повідомлення, що король Матяш викликає його до себе. Пан Зигизмунд відчував наперед, що буде щось недобре. Дав собі приготувати бричку і, як вирушив у дорогу, відклонився від своєї жони і наказав ворота не зачиняти, поки він не повернеться.

Як прийшов пан до короля, то той його спитав, як живуть у нього дроворуби. Пан каже, що добре. Тоді Матяш підняв свою сорочку і показав спину. Пан дуже злякався, та що було робити. Тоді Матяш показав панові на кімнату, куди би зайшов, де буде з ним розраховуватись. Пан зайшов, а звідти не вернувся. Там його чекали гострі ножі, які відтяли йому голову,

А ворота в Севлюші стояли відчиненими, бо на наказ пана барона ніхто їх не смів закрити. Так вони були відчиненими аж до визволення, даремно чекали на пана Зигизмунда назад. Зачинили їх лише в 1946 році. Тоді вже була радянська влада, і ворота на метр прикидані в землю глиною. Але вони стояли як історична пам'ятка. І в народі вже звиклі казати, що ворота Севлюського барона і до сьогодні відчинені...

Ворота севлюського барона

Давно то було, ще за панщини. Народ страшенно бідував, ніколи гаразду не мав. Люди самі себе ненавиділи. Народ і вішався, і топився, не раз і по-іншому вбивав себе, а то все через ту нещасну панщину. В тих часах у Севлюші (нинішньому Виноградові) був один пан, який звався Зигизмунд. Він дуже збиткував народ, і всі його проклинали. Постійно думали, як би йому відплатити, помститися. Але ніхто не знаходився сміливий.

Звістка про цього Зигизмунда дійшла до самого короля Матяша. Матяш надумав перевірити це діло. Прийшов до Севлюша. переодягся в простого чоловіка і найнявся до пана Зигизмунда рубати дрова. Рубав до полудня, зголоднів і почав просити полуденок. Пан на це розсердився, що просить їсти, а дров, каже, мало нарубав.

Матяш рубав до вечора. Увечері просить, аби пан виплатив йому за роботу. Пан знову розсердився, що бідняк насмілився вже й гроші просити, і наказав гайдукам побити його. Але Матяш не підкорився гайдукам. Тоді прийшов пан і сам висік його. Матяш пішов і вирізав на дереві ножиком букви-напис: «Тут був такого дня Матяш-король і рубав дрова».

На другий день робітники побачили на дереві цей напис і показали панові. Пан дуже налякався. На третій день прийшло панові повідомлення, що король Матяш викликає його до себе. Пан Зигизмунд відчував наперед, що буде щось недобре. Дав собі приготувати бричку і, як вирушив у дорогу, відклонився від своєї жони і наказав ворота не зачиняти, поки він не повернеться.

Як прийшов пан до короля, то той його спитав, як живуть у нього дроворуби. Пан каже, що добре. Тоді Матяш підняв свою сорочку і показав спину. Пан дуже злякався, та що було робити. Тоді Матяш показав панові на кімнату, куди би зайшов, де буде з ним розраховуватись. Пан зайшов, а звідти не вернувся. Там його чекали гострі ножі, які відтяли йому голову,

А ворота в Севлюші стояли відчиненими, бо на наказ пана барона ніхто їх не смів закрити. Так вони були відчиненими аж до визволення, даремно чекали на пана Зигизмунда назад. Зачинили їх лише в 1946 році. Тоді вже була радянська влада, і ворота на метр прикидані в землю глиною. Але вони стояли як історична пам'ятка. І в народі вже звиклі казати, що ворота Севлюського барона і до сьогодні відчинені...

Бранка монахів

     Важким громаддям здіймається над старим Виноградовом  Чорна гора, круто обриваючись до берегів Тиси. На одній з відножин гори, безпосередньо над містом, височить стародавній Угочанський замок. Над ним пронеслись віки, складаючись у ціле тисячоліття. Він був свідком вторгнення мадярів, бували тут татари, турки.

    Мовчать руїни, рештки мурі з про те, коли і ким його було зpyйновано, і лише народний переказ розповідає про те, коли він був могутньою фортецею, і як він загинув. Ось що люди переказують.

    Після вбитого повсталим народом лицаря--розбійника Канкова, іменем якого після того почав зватися замок, господарем його став рід баронів Перені.

     Перший володар з цього роду був людиною надзвичайно побожною. У підвладному йому   місті він оселив орден монахїв - францисканців, від давши їм як осідок Угочанський замок, збудувавши коло нього храм. Щедро наділив він монахів угіддями, правами і привілеями. Була в нього красуня-дочка. Вона теж була дуже побожною, як і весь їхній рід. Юна баронеса часто відвідувала монастир, слухала ка­зання монахів, розповіді про святих, сповідалася.

     Віддавала свій час дівчина і добродійству. її любили убогі і старці. Особливо дівчину любив один дідок за її простоту, добрі на­міри, щедрість. Увесь народ любив п за те, що вона не була зарозу­мілою, а щирою, цнотливою і вродливою. І ось одного разу молоденька баронеса зникла. Надаремно її розшукували. У великому горі  батько обіцяв щедру нагороду тому, хто натрапить на слід дівчини.

     Проте минали дні, місяці, роки, а про юну баронесу не було ні найменшої вісточки. Особливо вболівав за неї отой дідок-жебрак, який щоразу повернувшись із мандрівки, знову й знову розпитував людей, чи не чути чогось про дівчину. Одного разу сталося так, що цей дідок-прочанин зайшов до монастирської церкви і від утоми там заснув на лавці. А лавиці в храмі були з високими спинками, і монах, який замикав храм, так і не помітив його - зачинив у церкви на ніч.

    Вночі дід прокинувся і побачив себе в церкві, але вийти не міг, бо двері були замкнені. В церкві стояла тиша, і прочанин нараз почув звідкись, наче з підземелля, придушений плач.

Він засвітив свічку - добре, що їх у церкві було багато! По­чав шукати, звідки чути ридання. Шукав, шукав, але ніяк не міг знайти. А плач не припинявся. Тоді старий вирішив ввійти до алтаря, хоч знав, що вірникам ходити туди не можна, а лише священнослужителям Оглянувши алтарь він нічого не знайшов, але йому здалося, що звук посилюється коло престолу. Дід почав обмацувати його постамент. І раптом одна плита зсунулася з місцям Під нею виявився отвір. Через цей отвір дід виліз під престол і там побачив сходинки, які вели в підземелля під церкву. Коли він спустився туди, то побачив дівчину, яка жалісно плакала і тужила. Старий відразу впізнав зниклу баронеську дочку і почав її умовляти, щоб вона негайно залишила свою в’язницю і він відведе її до батька. Але дівчина безтямними, божевільни­ми очима дивилася на старого й не рухалася з місця. Дід побачив, що дівчина з горя збожеволіла і перестав її умовляти. Залишивши дівчи­ну у підземеллі, виліз нагору, в церкву, поклав плиту на місце, сховався між лавицями.

    Вранці, коли монах відчинив церкву й почали заходити люди, жебрак-прочанин непомітно вийшов і швидко, не оглядаючись, побіг до барона і все йому розповів, що сталося з ним вночі.

    Монахи лицемірно все заперечували. Ні про який підземельний хід і про підземелля й знати - не знали. Навіть погрожували баронові карою Божою, якщо він порушить святість храму, і  навіть перегородили йому хрестом дорогу до алтаря

    Але барон силою увірвався до алтаря і звідти через отвір під престолом дістався в підземелля. Він знайшов свою дочку. Але вона була божевільна й не впізнала навіть свого рідного батька. До дівчи­ни викликали найкращих лікарів, але врятувати її вони не змогли. Нещасна скоро померла.

    Розгніваний нечуваним злочином, барон вигнав монахів і  наказав монастирський храм разом із замком, осідком монахів, зруйнувати.

     З того часу залишилися лише руїни. І коли в зруйнованих мурах у нічній тиші виє вітер, здається, що то плаче й тужить нещасна дівчина.

                                                         Борщенко Світлана, 
В.Копанська ЗОШ І-III

Канків

Коли дехто із вас не чув сеї назви і не знає, де шукати замок Канков, то не дивно. Бо замок мав багато інших назв. Звали його і Севлюським, і Угочанським, і Севлешуйварським…

Можна подумати, що коли цей замок мав так багато різних назв, мав бути дуже великим або, бодай, стояти на дуже високій горі.

Але руїни не свідчать про великий замок і лежать непомітно за виноградом, біля підніжжя виноградівської Чорної гори.

А де стояли колись замки Севлюш, Угочсас, Севлешуйвар – на місці згаданих руїн чи десь інде – того вже нині ніхто не знає. Тільки знаємо, що десь на цій околиці віддавна був замок, який називали то сяк, то так.

Про початок його певніше знаємо тільки від часів панування короля Карла Роберта (1308 – 1342).

У ті часи жив у східній частині Угорщини могутній пан на ім’я Борша Беке.

Карло Роберт тільки що зайняв Мадярський королівський трон і вже відчував, що цей трон під ним хитається. Бо було багато охочих сісти на нього.

Щоб посилити свою владу, Карло Роберт мусів шукати прихильників між могутніми мадярськими панами. Так упав його погляд на Боршу Беке, який мав величезні маєтки, багато родичів, багато кріпаків, тому мав і велике слово в державі.

Карло Роберт подарував сьому панові ще й нові маєтки на околиці Виноградова і дозволив для їх охорони звести собі твердиню, замок. Думав, що так приверне могутнього пана на свій бік і зможе на нього опертися, якщо дійде до сутички із супротивниками.

Борша Беке красно подякував за подарунок, звів у Виноградові сильну твердиню, за хронікою – Угочавар, і чекав, що буде.

Не минуло багато літ, і Матвій Тренчинський підняв бунт проти Карла Роберта.

Та Борша Беке став на сторону Матвія Тренчинського, котрий здався йому сильнішим.

Помилився Борша Беке, дуже помилився.

Карло Роберт переміг свого супротивника, а тоді обернувся і проти невірного севлюського пана. Забрав від нього всі маєтки і у великому гніві зруйнував ущент пишний Севлюський замок.

Як його гнів вигорів, наказав знову побудувати замок і подарував його своїй дружині Марії. Новий замок уже, як свідчать грамоти, називали Севлюським. Та й від нього ні сліду не залишилося.

В часи панування короля Жігмонда (1387 – 1437) про обидва замки вже ніхто не знав. Перені Петро дістав від Жігмонда севлюські маєтки без замку, але із дозволом побудувати його, якщо захоче.

Та родина Переніїв мала вже досить замків. Тому замість замку було збудовано біля підніжжя севлюської  Чорної гори монастир для братів – францисканців. Монастир обнесли сильними мурами, щоб монахи безпечно могли присвятити себе Божій службі.

За переказом, у цьому монастирі поховано і тіло Івана Капистряна, геройського монаха, котрий разом з Іваном Гунядієм воював проти турків.

Монахи – францисканці зробили тут багато добра, багатьох навчали, багатьох утішили.

Але через сотню літ один із нащадків Перені розгнівався на них і вигнав зі свого маєтку. Монастир відібрав і на його місці вибудував твердиню, яку і назвали замком Канков, бо так називали жовте полотно, з якого францисканці шили собі одежу.

Та настали воєнні часи. Після битви під Рогачем Угорщину було роздроблено на три частини. На заході панував король Фердинанд, на сході – Іван Заполій, а середину засіли турки.

Замок Канков був на околиці, яка часто переходила від короля до короля. Пишний замок Канков був багатьом на дорозі.

Тому король Фердинанд вигнав родину Перені із замку, порадившись із королевою Ізабеллою, вдовою Івана Заполія, звелів замок цілком зруйнувати.

З того часу біля підніжжя Чорної гори, між виноградниками, можна побачити хіба що руїни, які нагадують, що й тут стояла колись славна твердиня.

Чорна гора

Полюючи за дичиною, домнул Йоне Трієску потрапив із волоського міста в Карпатські гори. Дуже сподобався йому цей край і надумав він тут володарювати. Привів сюди слуг і наказав збудувати на горі палац.

Брила за брилою лягала у майбутні стіни. Щоб мур міцно тримався, камені обливали свіжогашеним вапном. Одні люди мурували, другі мали теслярську роботу, а треті вікна й двері готували, підлогу лагодили.

Гарний вийшов замок. Панові Трієску міг позаздрити не один барон чи граф. Звідти було видко далекі гори й пасовища, і скільки пан бачив, стільки й привласнив ще нічиєї землі.

Минали роки. Домнул Трієску обжився тут. І гори та полонини назвав по-своєму: Менчул, Думен, Унгуряска, Доляска, Веденяска, Герашеска, Шаса, Рогнєска... Так вони  називаються й понині.

Жилося Домнулу як у Бога за пазухою: полював на звірину, ловив у річках рибу, милувався краєвидами. Тим часом слуги випасали на гірських лугах тисячі корів та волів, овець та коней.

А коли наближалася зима, пан повертався до свого маєтку в місті, слуги зганяли худобу, а в місті вже чекали купці.

Якось довідався Трієску, що між горами, в долинах рік, селяться люди. Вони тікали сюди з галицьких сіл, від польської шляхти. Почав пан заходити в поселення. Від верховинців слуги забирали худобу, а коли хтось не давав, на смерть карали.

У розкошах жив домнул, але й розкоші - не розкоші без жіночих пестощів.

І хоч був старий, а посилав слуг за найкращими дівчатами. Іноді й сам вирушав на таке полювання. Надибає гарну дівчину, схопить її на коня – й вихором у гори, до замку.

Та були гуцулки, що не піддавалися панській сваволі. Таких старець спершу брав силою, а тоді кидав у прірву, що знаходилася під замком.

А в одному з сіл жила гарна-прегарна дівчина Оленка. Матері не мала. А батько, знаючи про панські забаганки, оберігав доньку. Але Трієску дізнався й про неї.

 Кілька діб чатували панські слуги, доки однієї ночі не викрали дівчину.Та батько скоро помітив, що доньки немає. Здогадався, куди вона зникла, - недаремно ж панські слуги так часто нишпорили біля села. І пішов нещасний батько радитися з людьми, що йому робити. А люди думали, думали та й таке собі надумали: раз уже від біди тікали, та не втекли, а тепер уже тікати нікуди.

І стали готуватися, щоб напасти на замок. Озброїлись косами, вилами, сокирами, кілками й подалися в гори.

Домнул Йоне Трієску не чекав, що хтось посміє напасти. Адже всі навколо знали, що  замок охороняється. А повстанці вже вибили ворота. Почався великий бій - і в замку, і біля нього.

Сонце піднялося високо, коли битва закінчилася. На горі лежали трупи, кров струмочками стікала до річок. Та повстанці перемогли. З темних підвалів випустили невільників, які ще томилися і виконували непосильну працю.

Домнула знайшли в одному з залів. Перед ним лежала вбита красуня. Заридав над нею нещасний батько і довго оплакував її. А селяни тим часом звершили суд над паном: як не просився, прив'язали його до стовпа, облили смолою і підпалили.

Горів і замок. Чорний дим стелився по землі, яка вже й так почорніла від крові людської.

І ту гору на сході Карпат назвали гуцули Чорною горою. І пісня про неї збереглася:

Чорна гора не орана,

Лиш трупами засіяна,

Лиш трупами засіяна

Та кровцею поливана.

Хто побуває на Чорній горі, той і нині ще почує стогін Оленки, що там загинула.

(Записав В.Піпаш-Косівський, зб. «Легенди нашого краю», вид. «Карпати»,Ужгород, 1972, с.34-36).

 Чорна гора

Колись дуже давно один тутешній свинар пас свиней в околицях теперішнього Виноградова. Раптом він помітив, що одна свиня відсутня. Почав її шукати. Та невдовзі свиня сама прийшла. Але на другий день та в інші наступні дня вона знову й знову кудись зникала. Свинар почав стежити за нею. Але як не старався, вислідити ніяк не міг. Помітив, що коли вона поверталася, завжди була сита й весела.

Але з свинею було й порося. Вже не ссало, проте все ще трималося старої матки. І якось одного разу, коли свиня зникла, порося трохи затрималося з іншими поросятами. Потім ніби схаменулося, що матері нема, і помчало в напрямку лісу. Свинар - за ним. Порося прибігло до печери в горі й зникло там. Вівчар сховався за скелею й почав стежити. Через якийсь час побачив, що з печери вийшла стара свиня, а за нею й порося. Вони спокійно пішли назад.

Свинар того дня нічого не робив, але наступного пішов до печери. Хоч спершу й боявся заходити, та потім зайшов. Зайшовши, побачив там багато зерна, купи золота й усякого добра. А посередині хрест. Ще побачив він і одного старого чоловіка. Той підійшов до нього і сказав:

- Допоможи мені винести той хрест, зроблю тебе найбагатшою людиною на землі.

Свинар зітхнув на багатство, погодився допомогти. Підійшов до хреста. Але тільки

поклав хрест собі на плече, як він придавив його до землі.

- То вшитко золото, на котрому лежиш, - тепер твоє, ха-ха! - почув над собою глумливий

голос того старого чоловіка. А був то не просто чоловік, а сам Нечистий.

Нещасний свинар там і помер, бо вже не зміг більше піднятися.

А в народі знали, що в тій печері живе нечистий, який вершить чорні діла, тому й назвали гору Чорною.

Переказ про печеру під Чорною горою

           На подвір’ї Севлюського комітатського управління  знаходилася тюрма. У ній катували захоплених у полон повсталих міщан і селян, а повстанці, котрим вдалося втекти, поселилися в печері, яка знаходилася під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час вони нападали на багатих землевласників навколо міста. Але з часом їх переловили, крім одного. Він поставив хрест у середині печери на пам’ять про загиблих друзів і подався в чужі землі.

          Про цю печеру ще довго переказували, що в ній переховувалися розбійники, котрі награбували багато золотих грошей /дукатів/. Одного дня недалеко від печери попасав кози бідняк – жиляр /жилярі – люди,  котрі не мали землі, а тільки маленьку діляночку, де зводили собі колибу, самі наймитували/. Раптом перед бідняком з’явився чорт і промовив: «Винеси з печери хреста – я дам тобі мішечок дукатів». І тут же розв’язав мішечок. На сонці заблищало золото. Бідняк трохи вагався, але бажання розбагатіти перемогло – він погодився. Коли виносив важкий хрест, дубові двері з такою силою і швидкістю зачинилися за ним, що прибили чоловікові  п’яти. А чорт зі своїми друзями миттю опинилися в печені, в котрій він потім завжди перебував, коли головний чорт – Люцифер посилав його з пекла на землю творити зло.

        Бідняк підняв мішок і швидко попрямував додому. На радощах забув і про свої дві кози. Дома каже жінці: «Подивися, небого на цей мішок, він повен дукатів. Подай коритце, нехай висиплю гроші й порахую їх». Розв’язав мішок, заглянув у нього, а там замість грошей – черепки побитих горщечків. Бідняк згадав про свої кози і побіг у ліс, але кіз уже не було – з’їли вовки. Залишилися тільки «ріжки та ніжки». А вхід у печеру засипався. Зараз уже ніхто не знає, де вона.

Легенда про Івана Капістряна

          Турецький султан Сулейман Другий поставив собі за мету підкорити християнство і встановити у світі панування півмісяця. У 1521 році він виграв битву під сербським Белградом, увірвався в Угорщину, і в 1526 році під Рогачем      здобув перемогу    над угорським королем Людвігом.

         У битвах з турками визначився як такий, що вселяв дух у війська християн, монах італійського походження Іван Капістрян. Народна легенда згадує його ім’я серед монахів замку «Канків». За легендою, він похований в одному з підвалів замку і труна його висить на двох позолочених ланцюгах. Історія про це згадує. Однак на території колишньої фортеці, знаходиться колодязь, який виногорадівці називають «колодязь святого Івана Капістряна».

Злий камінь

Колись давно на березі Тиси стояв великий камінь. Молоді дівчата й жінки часто прали на ньому сукні. Одного разу дівчина пішла туди, щоб попрати визолену сорочку. Вона стала на камінь, а мило поклала біля себе. Але воно почало сповзати, падати в воду. Дівчина хотіла швидко схопити його, але посковзнулася і впала у ріку. Вона була дуже глибока й швидка, схопила дівчину й понесла на дно. Дівчина втопилася.

З того часу люди перестали ходити до того каменя прати білизну. Та місце назвали нещасливим, а камінь - Злим Каменем.

Той камінь стоїть на Тисі й понині.

Ріка Тиса

Люди часто дивуються, чому на Тисі так багато заворотів, і всі вони круті. Колись дуже давно, коли ще ніякої Тиси не було, а була лише земля з долинами й горами. Ось тоді Бог викликав одного із своїх Ангелів і сказав йому:

- Потрібно, аби протікала ріка. А як і де вирішуй сам.

Бог дав Ангелові двох волів і плуг, аби той плугом провів борозну, по якій потече перша вода, що стане потім глибокою рікою.

Ангел так і зробив. Але між горами і в долині росло тоді дуже багато жаливи. Вони завжди обминали жаливу, коли вона їм зустрічалася на шляху. А обходячи жаливу, тягли й плуг за собою сюди-туди. Зустрінеться жалива - повертають в інший бік. Та йшли, тягнучи борозну за собою з численними крутими заворотами.

Тому й з'явилися оті завороти, що є на Тисі, особливо вже поза горами, в долині.

Ріка Тиса

   У часи, коли Господь створював Землю, залишилася у нього остання улюблена річка. Бог дуже любив Тису за її ласкавість і послух, тому не хотів відпускати. Але ангел умовив творця відпустити Тису, пообіцявши, що річка буде спокійною. Для того щоб зорати місце для Тиси, він взяв осла. Довго йшов осел і зголоднів. Він почав ходити з плугом і зорювати звивисте напрям річки. Так в Закарпатті розповідають про походження ріки Тиса. 

Більше читайте тут

Походження Тиси

   Тиса - улюблена наша ріка, яка походить із руської землі, бо джерело її в тінистих марамороських долинах, і перші притоки її також із руської землі допливають до неї, глибокі сліди лишила в нашій історії і поезії. Радо називає її наш народ і Білою Водою - може, із-за ясної барви піску, який із гір приносить її вода.

   Шанують її і в мадярській народній поезії. Один давній мадярський переказ так оповідає про її походження.

   Уже цілий Божий світ був створений, уже виднілися гори високі й долини глибокі та рівнини безкраї, весело дзюркотіли потоки, побожно шуміли ріки, лише сама-самісінька Тиса плюскотіла покірно біля ніг Творця. 

Полюбив її Пан дуже, наче батько рідну свою   дитину,   із-за   її   лагідної,   покірної вдачі. Видно, тому залишив її біля себе.                 

Доню моя дорога, що мені з тобою робити? - сказав Всевишній коли побачив, що годі вже тулити при собі любиму водицю. Як мені тебе пускати в холодну долину, вистелену гострими скалами, що рвати будуть ніжне тіло твоє? Як мені пускати тебе на сонячну рівнину, де пекучий жар висмоктувати буде сили твої? Як мені дати солодку воду твою солоним, грізним хвилям морських вод? Журбу Пана Бога почув Ангел Господній, який на прислузі стояв перед Всевишнім, і обізвався:                                                                                             

   - Милостивий Володарю, подаруй мені журбу твою. Запряжу срібногривого коня мого, в золотий плужечок, виорю я Тисі рівний ярочок, най пливе вона по ньому спокійно, тихесенько.. Посаджу її під тінистими горами, зеленими низинами, най її гостра вода не пориває, лютий вітер не зачіпає. Заманю в глибоке озеро під синю горицю, най гора спирає ту чисту водицю.            

   Згодився з такою мовою Всевишній.  

   Витяг Ангел Господній з-під небесної стодоли золотий плужок, сплетений із сонячного проміння, а коліщата з цвітних веселок, тай давай шукати срібного коня. Та не найшов срібного коня, бо архангел Михаїл поїхав ним у далеку дорогу. Як тепер тутечки бути? Зиркнув кругом себе Ангел Господній, аж уздрів недалеко одного осла, який пасся в небесних шовкових травах. Запряжу осла в золотий плужок, бо дарма нам чекати на крилатого коня. Най послужить і наш старий осел.

   Як ангел подумав так і зробив. Та заорав золотим плужечком рівну, делікатну яр-борозну і велів Тисі по тій борозні текти. Поплюскотіла по ній Тиса. Так їй веселенько, як коли дівчинка побіжить за кольоровим метеликом по сонячному полю. Біжить собі і така рада. Заговорить до ясно-білих хмарок, до яскравих зірок. Розмовляє з темними лісами, зеленими лугами. Славить Творця разом зі співучими пташками. І вибігла за золотим плужком із гір на рівні-рівнесенькі угорські степи. Куди лише поглянеш - кругом безмежна рівнина, а сонце так пече, так палить. Нідоїло бідоласі ослові волочити за собою золотий плужечок. Зголоднів неборак, утямив будяка. Знайте, чесні люди, що осел ласий на будяка, може, на небесних шовкових травах його й нема. От і закрутився з прямої дороги за будяками - тут за одним, там за другим. Волочиться з золотим плужком, наче нечисте водить підпилим християнином.                                                   .

Так і Тиса мусіла текти без ладу - то в один бік, то в другий, ні сюди - ні туди, ні впе­ред - ні назад.                

Знайте, отже, що відтоді Тиса й тече по рівнині такими викрутасами- кривульками - завдяки ласій вдачі осла.                           

(І. Русин. За мадярським народним переказом).

Ріка Тиса

Уже цілий Божий світ був створений. Уже виднілися гори високі, долини глибокі й рівнини безмежні. Весело дзюркотіли потічки й шуміли ріки. Лише одна-однісінька Тиса покірно плюскотіла біля ніг Творителя.

Полюбив її Всевишній за лагідну й покірну вдачу. Через те й залишив її останньою біля себе.

- Донечко моя дорога, що маю з тобою робити? - сказав одного разу Всевишній, коли переконався, що годі вже тримати улюблену доньку. - Як мені відпускати тебе в холодну далеч, вистелену біля себе гострими скелями, й дозволити тим скелям шматувати твоє ніжне тіло? Як мені відпустити тебе на сонячну рівнину, де літня спека буде висотувати твої сили? Як мені віддати смачну твою воду соленим хвилям грізного моря?

Про ту журбу Господа Бога стало відомо й Ангелу Господньому, що прислуговував Всевишньому.

 - Милостивий Володарю, - заговорив до Господа. - Дозволь мені розділити журбу твою. Запряжу я свого сріблястогривого коня в золотий плужок, виорю Тисі рівний ярочок і най пливе по ньому спокійно й тихесенько. Я проведу її попід тінистими горами, зеленими низинами, щоб гострі скелі не шматували її і щоб лютий вітер не зачіпав. Заберу її в глибоке озеро, під синьою горицею, хай гора п'є ту чисту воду.

Всевишній погодився з такою думкою.

Витяг Ангел Господній з-під небесної колишні (клуні) золотий плужок, кований із сонячного проміння, і коліщата-теліжки з кольорових веселок, та й давай шукати сріблястогривого коня. Але не знайшов його.

«Що тепер робити?» - задумався Ангел Господній. Зиркнув довкола себе й уздрів недалеко осла, що пасся в небесних шовкових травах. І вирішив: «Волій запряжу осла в золотий плужок, ніж даремно чекати нам на крилатого коня. Най тепер послужить доброму ділу й той старий осел».

Як Ангел задумав, так і зробив. Запріг осла в золотий плужок і проорав досить глибоку борозну. Потім звелів Тисі текти по тій борозні.

І Тиса потекла. Їй так веселенько, немов дівчині, коли біжить сонячним полем за строкато-барвистим метеликом. Біжить собі й радіє, заговорюючи до ясно-білих хмаринок, до яскравих зірок. Розмовляє з темними, зеленими лугами. Славить Творителя із співучими пташинами. Навколо - гарна безмежна рівнина, а сонечко припікає, на серці так парко. Бідолашному ослові набридло тягти за собою золотий плужок. До того ж, зголоднів неборак, а тут помітив - будяччя збоку. А осел ласий на будяки. Чи, може, на небесних шовкових травах такого немає? І осел звернув з прямої дороги за тим будяччам: то за одним, то за іншим, то вправо, то вліво. А куди він - туди й плуг, тягнеться сюди-туди із золотим плужком, наче його Нечистий водить.

Так і Тиса мусила текти то в один, то в інший бік.

Відтоді Тиса й в'ється по рівнині такими викрутасами-кривульками з вини ласого на будяки осла.

(Надіслав Іван Рунин, ж. «Пчелка», ч.1-2, 1927/28, с. 17-18).

* * **

Тиса норить далеко за селом Ясіня, межи високими горами Карпатами.

У долину поміж скель тече вона з великою швидкістю, утворюючи численні водоспади. Тут її ще гатять, щоб побільше зібрати води, аби могла потім нести плоти на собі. Нижче Тиса вже не така швидка, зате більша.

Посеред Ясіня в Тису впадає Лазещина з потоком Стебним. У Кевелеві вливається в Тису потік Свідовець, котрий має дуже красні водоспади й приводить у рух пилу для різання дощок.

За Ясіням гори знову звужуються, затискаючи дорогу Тисі, - і так аж до села Кваси. А нижче Квасів, десь на відстані семи-восьми кілометрів, знаходиться невеличке село Білин, хати якого розкидані по горах.

За Білином нижче Тиса, яка досі називалася Чорною, зливається з Білою Тисою, що тече вище села Богдан, на Чорній горі, під Говерлою. Те місце, де дві Тиси зливаються в одну, називається вустям ріки.

За долиною Тиси знаходиться Рахів. А вже нижче Рахова лежить маленьке село Берлебаш. У цих місцях Тиса тече через прекрасну вузьку долину, береги якої увінчані високими горами Марамороських Карпат. А в самому селі, на правому березі Тиси, видніється самітна кам'яна скеля, до ЗО метрів заввишки, па котрій установлений залізний хрест. Старі люди говорять, що ця скеля є могилою Довбуша.

Далі Тиса біжить біля села Требушани й добігає Вишавської Поляни. Але то вже село належить Румунії. Тут Тиса вже вважається державним кордоном, і тільки по її правому боці - Закарпаття, а лівий бік - то вже Румунія.

(Без прізвища а'втора. Весна, руська читанка для І класи гімназіальних і

горожанських шкіл, Прага, 1925, с. 164-165).

****

Люди часто дивуються, чому на Тисі так багато заворотів, і всі вони круті. Я знаю чому, бо мені бабка розповідала, а їй - прабабка, а прабабка чула від прапрабабки, які розповідали, що то було дуже-дуже давно, коли ще ніякої Тиси не було, а була лише земля з долинами й горами. Ось тоді й викликав Бог одного із своїх Ангелів і сказав йому:

- Потрібно, аби протікала ріка. А як і де, вирішуй сам.

Бог дав Ангелові двох волів і плуг, аби той плугом провів борозну, по якій потече перша вода, що стане потім глибокою рікою.

Ангел так і зробив. Але між горами і в долині росло тоді дуже багато жаливи. Воли завжди обминали жаливу, коли вона їм зустрічалася на шляху. А обходячи жаливу, тягли й плуг за собою сюди-туди. Зустрінеться жалива – повертають убік, утворюється на тому місці заворот, зустрінеться знов - знову повертають в інший бік. Так і йшли, тягнучи борозну за собою з численними крутими заворотами.

Тому й з'явилися оті завороти, що є на Тисі, особливо вже поза горами, в

долині.

(Записала Чякоб Еріка від Товт Анни, с. Сасово Виноградівського району, 1998).

****

Через Рахів протікає найбільша ріка нашого краю - Тиса, у якій зливаються дві гірські річки - Чорна Тиса і Біла Тиса. Назви цих річок походять від кольору їх води. З селища Ясіня тече річка Чорна Тиса. Тому «чорна», бо колір її води темно-синій. А з села Богдан тече Біла Тиса. Тому «біла», бо її вода має світло-синій відтінок. Ці дві річки в межах Рахова зливаються. І далі вже течуть як одна ріка-Тиса.

(Записала Штефанюк Леся від Томащука Михайла, Рахів, 1997).

* * *

Була собі дівчина на ім'я Тиса. Одна-однісінька в батьків. А батьки її працювали в багатого пана: батько скотарив, а мати - шила одяг для паничів. Служили, працювали на пана майже задарма.

І був у пана син, дуже негарний, гладкий, низький ростом і дуже жадний. Якось, коли батько дівчини випасав корів, із череди пропала корова: чи в провалля зірвалася, чи вовк взяв, чи хтось украв - ніхто точно не знав. Але пан, дізнавшись про це, вимагав, щоб пастух відшкодував йому вартість корови. А оскільки пастух був дуже бідний і не мав чим розрахуватися за корову, пан досудив, аби пастух віддав доньку-красуню за його сина, потворного панича.

Що було робити нещасній дівчині? Вона щиро жаліла батька, знаючи, що на нього чекає, якщо не відшкодує панові корову, але й своє молоде життя не хотіла занапастити, давши згоду на одруження з паничем. Не кажучи нікому нічого, вона пішла в ліс, на кам'янистий виступ, сіла там і заплакала гіркими сльозами. Молилася й плакала, плакала і плакала, просячи Всевишнього:

- Господи! Волій дай у сльозах ся втопити, чим вийти за панича і з нелюбом жити!

І Бог почув її молитви: вона виплакалася до сльозини - й попливла між горами швидкоплинною рікою.

Ту ріку й назвали потім Тисою.

(Записала Поп Тетяна від своєї бабусі, Л.Смотрової, Ужгород, 2002).

Плач Тиси

Це трапилося в Королеві. Жили там Іван і Марійка, любили одне одного. Хотіли й побратися, але батьки їм не дозволили. А це тому, бо Марійка була з багатої родини, а Йван - з бідної.

Закохані були у відчаї. Тому раз досудили, що ліпше померти, ніж зректися свого кохання і поєднати свою долю з кимось іншим. І вони піднялися на найвищу скелю над Тисою. Обійнялись і так в обіймах кинулися звідти в ріку.

Тиса болісно загучала, несучи їх тіла на бистрину. Вона й сьогодні гучить, ридає за ними!

(Записала Шанта Христина від Менедела Володимира, Ужгород, 2002).

Тиса і Прут

У заможної вдови Говерли був єдиний син-красень Прут. Багато вродливих дівчат задивлялися на нього. Але мати хотіла оженити сина на перестаркуватій і негарній доньці сусідського багача Петроса. Говерла не раз говорила, що коли син на ній жениться, матиме сотні гектарів лісу, безкраї полонини, багато худоби.

Спливали дні, а син не поспішав женитися, уникав зустрічі з сусідами. Якось з купцями з далеких країв Прут опинився у Рахові. Побачивши там красуню Тису, він відразу закохався в неї до нестями, і Тиса теж покохала Прута.

Настала вже й осінь, а син і не згадує про одруження. У Говерли з'явилася підозра, і почала вона стежити за ним, розпитувати у челяді. Довідавшись, що Тиса дуже бідна, Говерла розгнівалася й наказала слугам нікуди не випускати Прута з обійстя.

Засмутилася Тиса, занудьгувала без коханого. Та раптом служниця принесла звістку, що в першу ж місячну ніч Прут втече з дому, вони зустрінуться й таємно поберуться. У цидулі вказувалося, куди їй іти...

Свята захисниця бокорашів на Тисі

Печера Марії Терезії біля села Веряця у народних переказах і дослідженнях спелеологів

Іcторичні відомості про печеру Марії Терези зібрані в "Повістях із Закарпатської України" — книжці, виданій у Празі в 1946році Яном Душанеком Габріелом.

У безпосередній близькості від Королева на залізничній лінії в напрямку Хуста розташована Веряця. Це маленьке карпаторуське село, на території якого крутими скельними стінами в долину ріки Тиси спускаються найпівнічніші відроги гірського масиву Гутин, який тут звично називають Seledhat. Капризна ріка в багатьох місцях підходить так близько до скель, що залишається тільки вузенька стежина між водою і скельною стіною висотою від 30 до 75 метрів. Тут ріка утворює не зовсім широку, але довгу і дуже глибоку заводь, яку місцеві люди за її чудову голубизну називають Синявка.

На скельній стіні на висоті три з половиною метри над рівнем Синявки  чорніє  напівкруглий отвір печери висотою посередині біля 160 см. по суті, це свого роду скельний погріб довжиною в кілька кроків, схожий па селянську піч. Ця печерка не є творінням людських рук,  вона створена природою внаслідок багатовікової роботи води і повітря, які разом її поглиблювали. Колись, як стверджують народні перекази, вона була значно більшою, не виключено, що прохід, який веде далі в глибину скель, був загромаджений намитим річковим щебенем.

Дістатися до печерки можна лише небезпечним підйомом по скелях. Однак не тільки сама печера спонукає до надто сміливого лазання, скоріше, це стара, добре видна знизу дерев'яна статуя, розташування якої на перший погляд створює враження, що ніша в скелі була вирита саме для неї. Довколишнє карпаторуське населення називає цю статую "Кип Марії Терезії" (образ Марії Терезії), і частину долини Тиси «Пуд кипом" (під образом).  Про те, чому і за яких обставин статую поклали в  печері, розповідають старі люди.

У печері, колись  дуже глибокій,  поселилася зграя грабіжників, яка погрожувала своїми злодійствами на великій довколишній території. Народ довго намагався подолати грабіжників, але оскільки зробити це не вдавалося, він звернувся за допомогою до свого государя. Тоді  в країні царствувала королева Марія Терезія, серце якої завжди відкликалося на болі підданого народу. Як тільки прохання дійшло до двору вона одразу наказала, аби проти грабіжників було направлено військо. Солдати прийшли і один за одним переловили лиходіїв. У всьому краї знову запанував спокій і мир. Народ віддячився королеві тим, що виготовив її статую і помістив якраз на вході в печеру, звідки так довго на нього накочувалося стільки страждань і небезпек.

Наступна повість по-іншому пояснює історію статуї.

Колись давно Тиса текла тими місцями, де сьогодні синіє заводь Синявки. Бурхлива течія річки вдарялася тут прямо об скелю, швидко відштовхувалася від неї і створювала над глибинами небезпечні водовороти. Ще не було шосейних доріг, і плавання по Тисі було головним засобом сполучення в краї. Сотні і сотні бокорів тут перевозили із Марамороша деревину, дошки і великі вантажі солі. Бідні бокораші кожною разу з тривогою наближалися до місця під печерою, де вже стільки бокорів розбилося і стільки їхніх вірних друзів знайшли свою холодну могилу.

Часті нещастя на цьому місці змусили богомольний народ влаштовувати сюди хресні походи, аби просити Господа про допомогу і захист. І, здається, повторювані молитви були почуті. Після однієї великої повені вирила собі Тиса нове русло, яке обійшло великим кругом небезпечне місце. Хоч головна течія річки і далі йшла вздовж скель, проте вона не наштовхувалася на них. Воду в закинутому старому руслі від ріки відділила принесена запруда, з якої згодом виник довгий острів.

У новому прямому руслі бокорашам уже не загрожувала небезпека. На пам'ять про цю дивовижну зміну і була, мовляв, в скелях установлена статуя Марії Терезії.

Усе, що говориться в народних переказах про Тису і небезпеку плавання по ній, відповідає правді й дійсності. Але народ помиляється в тому, що бачить у статуї  Марію Терезію. Насправді відома імператриця немає нічого спільного зі статуєю, яка на неї зовсім не схожа. Статуя наглядно зображує св. Розалію, дівицю, про яку в "житіях святих'" читаємо, що вона жила в 12-му столітті на Сицилії і як дочка графа Сінібальді була вихована в блиску його двору, оточена розкішшю і красою. Та сталося так, що вона одного разу таємно покинула батьківський замок і направилася на гору Моntе Pellegrino, яка височить над містом Палермо. Тут знайшла собі житло в одній печері. У молитвах і богомольних роздумах вона жила справжнім чернечим життям. Коли в  1166 році відчула, що прийшла остання година, вона лягла на підлогу печери, під голову замість перини поклала ліву руку і, держачи в правій руці хрестик Спаса, молилася і дивилася на нього до останнього подиху.

Статую веряцької св. Розалії замовив виготовити і покласти в печері над рікою Тисою егерський єпископ Франтішек Баркоці. Приводом до цього послужило його відвідання в 1748 році церковного приходу в Королеві, де він дізнався про нещастя бокорашів біля веряцьких скель. Тому й вирішив посвятити  це місце св. Розалії, щоби Бог на її прохання захищав усіх плаваючих тут бокорашів від нещасть.

Про статую народ зберігає ще одну казку, надто фантастичну. Мовляв, цю статую виготовив один із грабіжників, які ховалися в печері, на пам'ять про дівчину з села Крива. Дівчина була його коханкою, яку він заманив у печеру, а потім убив її, аби нікому не розповіла, що там побачила. Пізніше убивця дуже шкодував за скоєний ним вчинок і, щоби заспокоїти душу безвинно убитої дівчини, він власноручно вирізав і поставив тут статую.

А що встановили спелеологи, коли шляхом сплаву по Тисі 7 серпня 2009 року дісталися печери?

... Після приблизно восьмикілометрового сплаву по головній течії ми повернули в сліпий боковий рукав, по якому ми поверталися назад по течії майже один кілометр довкола чудових скель висотою біля 40 м. Пройшовши трохи по висохлому руслу, ми підійшли під скелю, в якій на висоті приблизно 6 м. над землею був вхідний отвір печери Марії Терезії. Після альпіністського підйому до входу був повністю підтверджений наведений вище історичний опис. Розміри печери справді скромні, приблизно 5x5 і висота 1,5 м. Статуя, згадувана в переказі, звичайно, щезла. Гірська порода печери — це світло сірий лавровий трахіт дуже дрібнозернистої будови. Основна маса переважно скловидна з домішками дрібних кристалів санідину. Добавка нефеліну свідчить про спорідненість породи з фоноліном.

Любош Слабі, Іржі Урбан (Брно),

Омелян Ваш (Ужгород).

(Новини Виноградівщини. – 2010. – 17 квіт.)

Кривську «Мадонну» знайшли в … печері

Між селами Веряця (Виноградівщина) та Крива (Хустщина) на лівому березі Тиси, в скелі є печера. Знаменита вона тим, що колись у ній була дерев'я­на скульптура лежачої жінки з короною на голові. Місцеві легенди одностайно стверджують, що кривська „Мадонна" зображує відому австрійську  імператрицю Марію Терезію. Та чи так це?

Її вирізав з дерева розбійник…

Сама печера розташована в урочищі Синявка (так називали старицю Тиси) на висоті близько 3,5 м від підніжжя скелі. Вона являє собою невелике заглиблення, макси­мальна висота якого становить близько 1,6 м. Дерев'яна скульптура лежала на краю печери, біля входу. Заданими колишнього директора музею ім.Легоцького в Мукачеві Йожефа Янковича, скульптура була виго­товлена "із твердої породи дерева і мала довжину 1,6 м. Вона зображувала молоду, кра­сиву, одягнену в туніку жінку. Її ліва рука знаходилася на грудях, а права - на перині й підпирала голову, котру вінчала корона. Щоб уберегти скульптуру від руйнування; у 1920-х роках один із жителів сусіднього Королева пофарбував її.

Перед Другою світовою війною скульптура «Марія Терезія» була вельми популяр­на. Сюди час від часу приходили не тільки прочани із Веряці та Королева, але й навіду­валися «туристи», які залишали після себе на стінах печери та навіть самій скульптурі різноманітні надписи. Більше того! Кривська „Мадонна" потрапила на поштові картки колишньої Підкарпатської Русі.

Місцеві легенди по-різному пояснюють причини походження скульптури. Згідно з однією з них, колись давно в печері осели­лися розбійники. Вони тримали в страху всю округу. Люди звернулися по допомогу до уряду. Про їхнє прохання дізналася і Марія Терезія. Цісарівна розпорядилася не­гайно направити проти розбійників регу­лярні війська. Вдячні люди виготовили скульптуру своєї королеви й помістили її у печеру.

В іншій легенді розповідається; що в давні часи Тиса протікала під самою веряцькою скелею. Тут вона була надзвичайно норовлива й небезпечна. Чимало лю­дей, які сплавляли марамороський ліс або перевозили сіль, знаходили біля страшної Скелі свою смерть. Мало хто насмілювався наближатися сюди. Лише троє синів одного бідного русина завжди без перешкод про­пливали біля заклятого місця. Через дея­кий час Марія Терезія довідалася про сум­ну долю марамороських бокорашів і вирішила відвести течію Тиси від скелі в бік Рокосова. Після цього троє братів, яким завжди щастило безперешкодно пропливати біля скелі, видовбали в ній печеру й поклали туди витесану ними скульптуру Марії Терезії.

Зберігся ще один варіант легенди. У минулому, говориться в ній, Тиса протікала там, де тепер знаходиться Синявка. Швидка вода ударялася в скелю й утворювала небезпечні коловороти. Люди почали приходити до печери й молитися, благаючи Бога, щоб відвів русло Тиси від цього місця. Через деякий час їхні молитви були почуті, після однієї з повеней Тиса змінила своє русло, й сплавляти ліс і сіль стало знову без­печно. Власне на честь цих чудесних змін у печері й була встановлена скульптура „Марія Терезія".

Нарешті, слід згадати ще й ро­мантичний варі­ант легенди, який побутує серед жи­телів с.Крива. Як розповідають, скульптуру вирі­зав із дерева один розбійник на згадку про свою кохан­ку з Кривої. Розбійник розповідав їй про все. Згодом, усвідомивши, що дівчина може розповісти про його таємниці іншим, вирішив вбити її. Після одного з по­бачень він, заманив свою кохану в печеру і вбив. Через деякий час розбійник пока­явся і, щоб заспокоїти душу померлої, виго­товив із дерева її скульптуру.

…чи замовив виготовити єпископ?

Звичайно, легенди не дають відповіді на запитання: хто, коли й чому помістив скульптуру жінки в печеру. Проте народ­на пам'ять зберегла важливі відомості про реальну епоху появи скульптури - часи правління імператриці Марії Терезії, яку простий народ любив за те, що вона впо­рядкувала панщину. І справді, історичні джерела засвідчують, що кривську „Мадонну" замовив виготовити в середині XVIII ст. егерський католицький єпископ граф Ференц Баркоці. У 1748 році, прово­дячи інспектування католицьких і грекокатолицьких церков, він відвідав і Королево. Саме тут довідався про часті нещасні випадки, що трапляються з людьми на Тисі, біля скелі між Воряцею і Кривою. Щоб запобігти лихові, він наказав вирізати з дерева скульптуру Святої Розалії, яка по­винна була просити в Бога заступництва для всіх, хто пропливав біля скелі. Свята Розалія - історична постать, непорочна діва, яка жила серед багатства і достатку при князівському дворі в Сицілії у XII ст. Та одного дня молода дівчина покинула палац й усамітнилася в одній з печер на горі, що височить над містом Палермо, де проводила час в постійних молитвах і роз­думах про духовне життя. Коли ж відчула наближення смерті, то лягла в печері на землю, підклавши ліву руку під голову, а правою притиснувши до себе хрест. Мумі­фіковане тіло Розалії знайшли лише у XVIII ст. й пізніше вознесли її до лику святих.

Після встановлення скульптури Святої Розалії сюди часто навідувалися прочани. Та через, деякий час, коли Тиса змінила русло й відійшла від скелі, місце втратило своє первісне призна­чення й люди поступово забули про нього. Згодом забули й те, кого зображує скульптура.

Оскільки мешканці навколишніх сіл були переважно українцями грекокатоликами, для яких культ католицької Святої Розалії був менш відо­мий, ніж культи візантійської церкви, то зго­дом прості люди почали ототожнювати скульптуру не з якоюсь святою жінкою, а з їхньою добродійкою королевою Марією Терезією. Тим більше, що невідомий скульптор зобразив Святу Розалію без хреста в руці, але з коро­ною на голові.

Шкода, що скульптура Святої Розалії, яка ще у міжвоєнний період була одним із пунктів туристичних маршрутів, у наш час уже не знаходиться на своєму місці. А скількох туристів можна було б привабити у ці місця, розповідаючи місцеві легенди!

Йосип Кобаль,

заввідділом археології Закарпатського краєзнавчого музею.

Урочище Кошарки

Чому так називається урочище, розповіла нам старожилка села Новоселиці Марія Новак. Колись дуже-дуже давно на тому місці росла лоза, з якої плели кошарки (кошики). Потім їх несли в Виноградово й продавали, і люди мали гроші. Але найбільш спритними виявилися три брати, які заробили багато золота. Вони вирішили його сховати, щоб хтось часом не вкрав. Поклали золото в котел і закопали під старою дичкою, а зверху ще й великою плитою прикрили, та й поклялися, що не викопають раніше, ніж через сім років.

Але ще не минуло й семи років, як вони пішли, щоб викопати котел. Докопалися до котла з золотом і почали тягти. Старший брат каже:

-          Як витягнеме, то поділимеся грішми. Я куплю своїй жінці ранцошні чоботи.

Другий брат каже:

-          А я куплю дзвін до церкви.

А третій нічого не сказав, бо не встиг. Він побачив, що до них біжить великий пес, а у нього з писка сапає велике полум'я.

Брати страшенно перелякалися і втекли. А котел із золотом упав у яму і лежить там дотепер.

(Записали юні етнографи Новоселицької ЗОШ /-// ступеня, газ. «Новини Закарпаття», №50, І996, 10 липня).

Урочище Межипуті

Якось один лісник, обходячи свої володіння, затримався в лісі допізна. Був дуже стомлений. І коли вийшов в урочище Межипуті, було вже темно. А називалося так урочище тому, бо колись те поле знаходилося між двома путями: один - що вів у Велятин, а другий - що йшов на Хуст. Там росла густа висока трава і було багато чебрецю. Чебрець файно пахнув, підсилюючи втому. Лісник вирішив не йти далі, а прилягти там у траві, заночувати, а вранці прослідкувати за оленями, чи прийдуть пастися і пити до криниці воду. І скільки їх, щоб знати  їх приблизну кількість.

Ліг собі в пахучу траву й задрімав. Десь опівночі чує: обома путями щось гуркоче, ніби брички котяться. Хотів піти глянути, що то, та в ту мить на поле  викотились якісь незвичні брички, запряжені вогненними кіньми, що не бігли, а ніби летіли над землею. Брички зупинилися в Межипуті, і з них вийшла парадно одягнена челядь. Були чоловіки й жінки, молоді легіні й відданиці. По тому, як вели себе, про що бесідували і як виглядали, лісник зрозумів: то чорти - біси і відьми. Зійшлися на свою бісівську раду. Скликав їх старший біс Луципер. Він і стояв на горбку, а всі інші сиділи й стояли довкола нього. Луципер говорив їм про те, як треба діяти, щоб їх стало ще більше. Затим скаржився на тяжкі часи, що наступили з запровадженням електрики по верховинських селах. Мовляв, раніше, коли ніч вкривала горянські села, а в хатах горіли лише свічки чи лампи, Нечистій силі було набагато легше страшити і баламутити людей. Можна було у будь-якому кутку з'явитися чи сховатися. А тепер - світло, зводити людей значно тяжче. І тут Луципер застеріг, що челядь з околиць скрізь ходить і висвячує поля, городи й урочища. А завдання Нечистої сили - не допустити освячення урочища Межипуті, бо:

- Кедь і Межипуті висвятять, мусиме удціль щезати, десь інде місце собі глядати для своїх забав.

Бесідували-радилися так десь аж до третіх півнів. А потім знову з'явилися брички з огненними кіньми - і нечисть роз'їхалася.

Лісник удосвіта добрався додому. І першим ділом зустрівся із священиком, розповів йому про все, що сталося вночі в урочищі Межипуті, і попросив його піти й висвятити те місце.

Священик погодився і в найближчу неділю відбулась Літургія й висвячення урочища. З того часу Нечиста сила щезла звідти. І тепер челядь може спокійно іти через те урочище вночі, ніхто її не лякає там, і ніхто не блудить.

(Записав Юрій Рацин від Копина Миколи, с. Новоселиця Виноградівського

району, 2000).

Урочище Пинтьова Яма

«Пинтя - велет продав череп, купив коні без копоні!» - така народна приповідка є в нашому селі.

Але в новоселицькому лісі є місце, яке називається Пинтьова Яма. Там і зараз можна дещо побачити від слідів колишнього месника. Збереглася і велика кам'яна плита, що слугувала йому за стіл, є й печери.

Пинтя був дуже великий, сильний і мудрий чоловік. Із грабового дерева зробив гармату, з якої вистрілив із гори Кобила у Хустський замок і розбив його.

А прізвище Пинті збереглося у нашому селі й дотепер. Доказом цьому - урочище Пинтьова Яма.

(Надіслали юні етнографи Новоселицької ЗОНІ І-ІІ ступеня Виноградівського району, газ. «Новини Виноградівщини», № 50. 1996, 11 липня).

Урочище Романово

Ось що розповіла нам старожилка Марія Михайлівна Білак.

Жив колись у нашому селі барон на ім'я Романов. Він мав у Новоселиці землю, яка сьогодні називається Романово. На тих землях ріс колись великий ліс. Барон вирубував дерева й відвозив у Мадярщину.

Одного разу барон повертався весняної ночі в село. Коні чогось злякалися, перекинули воза, і хазяїн загинув.

І зараз тією дорогою через урочище Романово мало хто ходить: люди ніби чогось бояться.

(Надіслали етнографи Новоселицької ЗОШ 1-ІІ ступеня Виноградівськогорайон і газ. «Новини Виноградівщини», №50, 1996, 10 липня).

Урочище Бурбіляни

Мешканці усіх навколишніх сіл знають про новоселицьке урочище Бурбіляни, що знаходиться в лісі, на самому верхів’ї гори. Цікаве воно тим, що й зараз там є печери, де переховувались злодії. Інколи діти знаходять там цікаві речі. Є там і велика скеля, на якій були залізні ворота, що затуляли схованку, і якій злодії ховали крадене.

Маркова яма

Є в селі Гетеня, що на Виноградівщині, урочище Маркова Яма. Лежить (н ш» Тиси. Колись там було дно ріки, вода заливала землю. Росли там верби і буме багато жаб. Але ріка загрожувала й селу, не раз затоплюючи поля. І тоді лиши досудили збудувати гать, а воду направити в русло ріки.

І збудували. Тиса стала прямішою. А за гаттю утворилася неглибока ям« заглибина. Декілька років було там болото, потім болото пересохло, земні поросла травою.

Ту яму відкупив від пана наш далекий прапрародич Марко. Він навів у ямі порядок, почав копати й засаджувати поле. Передавалося воно у спадок ищ сина до сина. Але челядь у селі називала те урочище Марковою Ямою - ш прізвищем його першого ґазди Марка.

Так зветься урочище й дотепер.

(Записано від Макар Ольги, с.Гетеня Виноградівського району, 1998).

Урочище Гута

Недалеко від Новоселиці є мала галявинка. Добратися до неї не просто, бо з одного боку - густий ліс, а з трьох інших - дзюркотять потічки. Жила на тій галявині самітна баба на прізвище Гута.

Ходили чутки, що баба Гута знається з Нечистою силою і що часто на галявині, біля хати, чорти-біси, «гонихмарники» й «повіт рулі» збираються на свої гулянки. Гуляють - забавляються від півночі і до третіх півнів. Тому люди боялися ходити туди, особливо вночі. Якщо і йшли, то намагалися пройти те місце завидно, щоб не йти вночі через ліс.

Та якось на святу Неділю (Святу Трійцю) один хлопчик із Новоселиці погнав на ту галявину пасти корову. Пас, пас і не помітив, як корова зайшла глибоко в ліс і десь загубилася.

Повернувся додому заплаканий. А батько й мати його знаходилися на заробітках, десь далеко на чужині. Вдома була лише старенька бабуся.

- Бабко, я загубив корову, - гірко плакав хлопчик. - Зайшла в хащу й пропала...

Бабка наказала хлопцеві залишитися вдома, а сама пішла шукати корову. Довго ходила лісом, зайшла досить далеко, аж на околицю володінь Хустського замку, але корову все ж знайшла. Відтак погнала додому, та навколо вже стемніло, починалася ніч. І корова, яка добре знала стежину, раптом звернула не в село, а на ту галявину, де жила баба Гута. Коли наблизилися до галявинки, побачили густу живу огорожу довкола неї. Корова пішла водою через потічок, а бабка подерлася через кущі. Те, що вона побачила, змусило її витріщити очі з подиву: чорти, відьми босорки, русалки, «повіт рулі» й інша нечисть там гуляли- забавлялися. Та коли запримітили бабу з коровою, накинулися на них. На щастя з хати вийшла баба Гута.

- Ану геть од них! - гримнула, і почала чимось бризкати, якоюсь водою.

Нечесть заскиглила, завила і щезла. А баба Гута привітала сільську жінку і провела до

села.

- Що то була за вода, що так її Нечесть боїться? - спитала жінка від баби Гути.

Гута пояснила, що то не проста вода, і не посвячена, а чарувальна, настояна на цвіті папороті. І більше ні в кого немає такої води, лише в неї.

Пізніше, коли баба Гута померла, люди вирубали ліс, викорчували пні й розширили галявину. Та назву тій галявині дали за прізвищем баби - Гута.

Так і говорять: урочище Гута.                                          

                                           

Замок - городище у Малій Копані

     Було три замки: Королевський за Тисою, Хустський, і коло нас, на горі, де село Мала Копаня. У тих двох замках жили королі, а у нашому воєвода. Та вони його не признавали за свого. А він дав витка­ти довжелезне полотно, зробив адьов, велику кулю, до якої прив’язав кінець того полотна, і вистрелив у Королевський замок. Куля залізла глибоко в землю, полотно натягнулося і зробився міст. І наш воєвода закликав короля  прийти тим мостом до нього в гості. Так признали і нашого воєводу.

     Той воєвода воював з турками та десь пропав. А замок спалили татари

Кіральгазький замок

Кіральгазький замок зберіг для нас легенду про королівську родину, що задушилася в пивниці, ховаючись від татар.

Колишні мадярські королі в давніші часи часто приїжджали в кіральгазькі ліси на полювання. А приїхавши, тривалий час перебували в Кіральгазькому замку. Особливо любив бувати один із них - той, у котрого жона була русинка і котрий дуже любив наш народ. Тому він часто й приїжджав у Кіральгазький замок, радо почуваючи себе серед нашого народу.

Та якось раз, коли король перебував у Кіральгазькому замку, у країну вдерлися озброєні чужинці. Вони оточили замок і хотіли взяти в полон короля й усю його родину. Але коли захопили замок, нікого з королівської родини там не знайшли. Вороги-чужинці дуже розгнівалися, зруйнували замок, засипали пивниці й колодязі. Але ніхто не знав, куди подівся король разом з усією своєю сім'єю.

Пройшло багато літ, поки щось прояснилося.

Один селянин на тому місці, де колись була в землі пивниця, почав копати яму. Копав, копав, коли ж це несподівано яма завалилася - і внизу виявилася велика прірва.

Зібралися люди і почали радити, як би довідатися про те, що знаходиться там, на дні тої прірви. Один сміливий молодюк погодився, що він спуститься в ту прірву і розповість, що там побачить.

Прив'язали до молодюка мотуз і спустили його вниз. Та як тільки він дістався дна, дуже злякався й почав кричати, щоб його тягли на верх.

Потім він розповів людям, що там побачив, на дні провалля. А побачив він там на землі мертвою всю сім'ю короля. Там була і королівська корона.

Тепер усім стало зрозуміло, чому ворог-завойовник не знайшов нікого з королівської родини. Сім'я короля сховалася в пивниці, й ворог, руйнуючи замок, засипав її землею.

Люди попросили молодюка, щоб спустився в ту прірву і приніс звідти корону. Він те й зробив. Корону затим віднесли в столичне місто, а мертвих погребли поблизу замку, на місці нікому не відомому.

Король Володислав і татари

 Королево недарма називали "королівською хижою".

В давні часи дуже часто перебували й гостилися тут угорські королі.

Та найбільше полюбив Королево і цю околицю король Володислав.

Коли його пани розгнівали або державні справи утомили, збирав цілу свою сім'ю, аж до найменшої дитини, і переносився у Королевський замок. Там він міг у мирі спокійно перепочити.

Одного разу, коли він зі своєю сім'єю перебував у замку, напали на цю околицю дикі татари. Видно, знали, якого високого чоловіка має за гостя замок, бо жодного села на околиці не підпалили, під жодним іншим замком не зупинилися.

Налетіли під замок татари, хмарою його оточили.

Король Володислав не мав у замку війська, і татари думали легко його полонити. Увірвалися за мури, стали нишпорити по всіх кімнатах, будівлях - нема. Королівська прислуга - тут, королівські кухарі, ловці — тут, а сам король і його сім'я ніби під землю пішли.

Випитують татари королівську прислугу, мучать, але ніхто нічого не знає або не хоче знати.

Вирізали, вигубили розлючені татари всіх до одного, кого в замку знайшли, замок підпалили, розбили, і як хмарою прийшли, так хмарою відійшли.

Минали дні, минали роки, вже й століття минуло, коли один чоловік почав копати на тому місці, де колись були замкові пивниці. Доти копав, що раз земля під ним рушилася, відкрилася. Ледве встиг відскочити, щоб не впасти в глибоку яму.

Побіг скоро за людьми. Зійшлися люди, радяться, хто злізе в ту яму, але ніхто не наважується. Нарешті знайшовся один сміливець — за великі гроші дав себе опустити на мотузці.

А витягли його звідти ні живого, ні мертвого. Ледве міг розповісти, що бачив, так налякався. Сказав, що внизу є широка кімната - світла, ніби сонце до неї світить. Серед кімнати на бархатній канапі лежить мертвий король Володислав. Ціла його сім'я сидить при канапі, всі до одного мертві, але сидять, як живі, в золотім убранні, тільки лиця їх страшно бліді.

Одні вірили, другі не вірили, але слухали й перепитували.

А на другий день до замка вийшло ціле село, щоб викопати вхід до тої підземної кімнати. Заходили туди з великим страхом. Та знайшли тільки порожню пивницю — ні кімнати, ні стільців, ні короля, ні кого іншого.

А чоловік, що його спускали в пивницю, все божився, що розповів чисту правду, все те в пивниці видів. Був то правдолюбивий чоловік, і йому й далі вірили.

Ще й нині можете почути від людей, що король Володислав зі всією сім'єю лежить десь під мурами замка.

Джерело:

Закарпатські замки у легендах, переказах та літературних творах. 2-ге змінене та доповнене видання [Текст]/ Упоряд., підгот. текстів, вступ. ст.., істор. довідки, приміт. та слов. І.В.Хланти. – Ужгород: Патент, 2009. – 184 с.

Водяний млин на річці Ботар

Було це досить давно. Якось у село завітав бідний циган з Румунії і зупинився у ґазди на кличку Вигаський. А той Вигаський і сам був із румун і добре знався з циганами. Та цього, що попросився до нього на роботу, полюбив, бо був робітний і мав золоті руки, до всього розумівся. Жив собі циган день, тиждень, місяць... нікому нічого не каже, лише постійно дивиться на ріку Ботар. Ґазда й питає його:

-        Чого ти, чоловіче, постійно на ріку позираєш? Що там видиш такоє, що нікому знати не мож?

-        Не переживайте, ґаздо, - відповідає циган. - Я в тій ріці вижу такоє, з чого би ви мали великий хосен.

І циган розповів Вигаському про свій задум, мовляв, має намір зібрати майстрів збудувати на ріці водяний млин. Та зробить це лише тоді, якщо ґазда поручить на нього перед сільським Кіровом (старостою), що той не буде його рушати і дозволить циганам спокійно жити в селі.

Ґазда пообіцяв. Тоді циган сходив у Румунію. Привіз звідти своїх, приятелів-циган, і добре розумілися на майструванні, і дуже скоро збудували водяний млин на ріці Ботар.

                          

Легенди с. Олешник

  Село зберігає народні сказання, невеличкі оповідання про події минулого, що навіяні й породжені самим життям та історією олешничан і подані у живій розповідній формі. Безумовно, що всі вони оповиті казковістю й фантастичністю, однак пам’ять старожилів і нині береже їх як певну претензію на достовірність, як факти, що могли й справді статися в цих краях у давні й прадавні часи.

Важко заперечити, що, можливо, й справді колись було щось подібне, однак не виключено також, що це просто вигадані події, часом з участю фантастичних сил. Ці, передані словами думки, почуття, повідомлення, легенди живуть у середовищі олешничан і зараз. 

Пискурі.

У річці Бильві, у Сільській Млаці водилося немало різноманітної риби. Особливо багато тут було в’юнів – надзвичайно рухливої риби з видовженим тілом, які полюбляють коріння водних рослин, що проростають у намулі.

Ловили цю рибу селяни кошиками-засіками, спеціально для цих цілей сплетеними з лози, у яких робилися потайні відгороджені комірки,куди пискурі-в’юни легко проникали, однак звідти вже повернутися не могли. Ці своєрідні пристрої-пастки зроблені таким чином, що з них вибратися самостійно не можливо. Щоб заманити до цих кошиків в’юнів, пастки розставлялися увечері, а  вранці вже можна було збирати багатий улов. Інакше цю рибу спіймати просто неможливо, юо вона настільки чутлива, настільки хитра й обережна, що тут ніякі вудочки не допоможуть. Лише ось такими хитрощами вдавалося зловити пискурів-в’юнів.

Про ці повадки олешничан добре знали жителі сусідніх поселень. Саме через те не обійшлося, щоб мешканці Егреша-Олешника за ці свої звички-вчинки не дістали відповідне прізвисько, яке закріпилося за ними на сотні років. Певно, мотиви були такі: раз уже вони такі розумні, що перехитрили і найобережнішого пискуря, то їх стали називати Егрешськими пискуряниками, тобто людьми спритними й хитрими, справжніми пролазами, мало не пройдисвітами.

«Живі» вогні

Одного разу їхав на возі дід Пішта з онуком. Сталося це під вечір, коли вже стемніло. Хлопчик лежав у соломі, покладеній йому на дні підводи, і щось невиразно мурмотів собі під ніс. Потім раптом підняв голову і голосно сказав дідові: «Най живі вогники, дідику, идуть уд нам». Намагаючись зрозуміти, що сталося, старий пильно подивився на внука, потім повів довкола поглядом і зрозумів, що то щось пов’язано з блиманням світла на кладовищі. Коли під’їхали ближче, побачили, що й справді на сільському цвинтарі на гробах хтось запалив свічки.

Кажуть, що сталося все це ще в кінці 40-х років, а звичай відмічати День Пам’яті й палити свічки на гробах померлих у нашому селі став традицією пізніше, десь у 1953-1954 році. Та й спочатку робили це не всі. Лише далеко згодом кожне перше листопада року стало загальним поминальним днем, коли люди приходять на кладовище, щоб віддати данину шани померлим.

Повчальним у цій історії є те. Що як то могло статися, що внук старого діда Пішти зумів передбачити, що настане той час, коли «живі» вогники прийдуть до нас, сповіщаючи, що настав час для «воскресіння» нашої пам’яті, появи необхідності згадати й пом’янути наших близьких та рідних, тих, які вже відійшли у ті далекі, мало відомі нам світи.

Гатароші

Було це у давні-давні часи, коли ще Егреш був невеличким поселенням, в якому мешкало не так багато людей, як зараз. Тоді ще майже кожного селянина було своє господарство. Щоправда, в одного більше, в іншого менше за розмірами. І кожен такий наділ обрамлявся межею, тобто лінією поділу, що визначала й розділяла між собою відрізки орних земель. Кожен собі жив-поживав і великих бід та негод не знав. Хіба що кожного року доводилося їм доказувати один одному, де проходить лінія, ота межа, що розділяє їх землі. Нерідко такі суперечки призводили до гучних сварок, а то й бійки.

Та якось помітили люди одну, для них нову закономірність: досить часто почали гинути в їх ґаздівствах всіляка живність – кури, качки, гуси, індички, інша птиця, призначена для їжі та й просто приручені ними свійські тварини. Котів, собак та дрібну худобу селяни почали закопувати на межах своїх земель, що здохлятина не нанесла якоїсь шкоди їх здоров’ю і щоб поблизу домівок не поширювався протухлий запах.

Минув час, і з землі на місцях захоронень численних тварин почав вивітрюватися фосфор, що у нічний час світився у полі яскравими вогниками, якими ніби визначалися межі окремих наділів. Ці вогники селяни назвали гатарошами, тобто межами-кордонами, однак пояснити походження світлих плям-свічок на своїх межах не могли. Появу гатарошів вони пов’язували з якимись природними силами, що прийшли зверху і завданням яких було навести порядок з межами. Тому вони ночами ретельно чатували, посвічуючи собі, були на сторожі, стежили й пильнували за тим, щоб ніхто не посягав на землю один одного.

З тих пір селяни були обережнішими, коли виорювали свої наділи, щоб не зачепити плугом чужого, бо з того могла бути біда, гатарош міг помітити й покарати зловмисника.

Коли діти погано себе поводили, нерідко їх лякали, що, мов, дивись, бо прийде гатарош і за непослух забере до себе, поставить на службу, щоб спокутував вину тим, що день і нч будеш сторожити в полі людські межі.

 Чоловік-упир

Велика частина земельних наділів селян знаходилася далеко за селом. Коли вони йшли в поле на весь день, брали з собою їжу на обід, щоб не гаяти часу, а, пообідавши й перепочивши в середині дня, змогли потім працювати до вечора.

Пішла в поле і молода сім’я Йовшки, якого в селі вважали відлюдкуватим, та й мало знали про нього, бо прийшов він у Егреш з якихось далеких країв. Тому й не дуже приятелювали з ним. Попрацювавши, сіли вони з жінкою пообідати. Сонце було в зеніті й так припікало, що газда вирішив по обіді ще трошки полежати в тіні розлогої дички.

Тим часом жінка ненадовго відійшла, а коли повернулася, чоловіка не застала. Це її дуже здивувало і вона почала голосно гукати його. І раптом збоку вона почула дивний шум, а згодом звуки від ударів босих ніг об землю від швидкого бігу. Розвернулася і побачила, що з кукурудзи прямо на неї несеться упир. Жінка дуже злякалася, почала кликати на допомогу. Та упир кинувся на неї, вирвав з гголови великий жмут волосся разом з пантеликами, а потім втік.

Налякана жінка залишилася на місці й плакала. Їй було боляче та й  на душі неспокійно, бо не знала, куди подівся її чоловік. Та минув якийсь час і він повернувся під дичку, однак на себе не був схожий. В його зубах стирчало вирване з голови жінки волосся та шматочки пантеликів. З болем на душі жінка зрозуміла, що злий упир, що зробив їй біду, то її чоловік-перевертень, який зрадив свої переконання, що він – нечиста сила, яка прибрала вигляду когось, ким насправді не є. І тоді жінка згадала настійливі поради своєї матері, яка просила її не виходити заміж за людину, яку все село вважає чужаком, нетутешнім, захожим чужинцем, на якого не можна покластися, бо він нетутешній приблуда без роду й коріння, проклятий кимось безбатченко, що хто-зна звідки прибився в село.

«Зміїна сила» Поповича.

Розповідають, що в Егреші було багато сильних людей, які могли поборотися з будь-якими  легінями сусідніх поселень.

В односельчанина Омельяна Поповича був прадід, який жив за селом, під самов Лемаковицьов. Довкола його хати розкинулися великі плеса мочарів, росли дерева вільхи та кущі кучерявої верби, що полюбляють болотисті місця. Бабка розповідала внукові, що в цих кущах водилася сила-силенна змій з якими батько добре знався і вони його дуже слухалися. Достатньо було йому свиснути, і змії вмить сповзалися, крутилися біля його ніг, наче прибули до нього на якусь нараду. Були дні, коли Омельян Попович наливав у тарілку молоко, а змії його випивали. Кожній змії старий Попович  дав своє ім’я, і коли він кликав якусь, та незабаром появлялася.

Якось старий Попович зайшов у сільську гоню, господарем якої був давно знайомий йому єврей Мортка. Дід чекав, що Мортка запросить його і почастує, однак продавець на цей раз поставився до нього без належної уваги, з погордою,навіть з відтінком зневажливості.

Старий пішов не попрощавшись і раптом, Мортка побачив, що всі пляшки на полицях обвиті зміями і приступитися до них неможливо. Знаючи про «зміїну силу» старого Поповича, Мортка побіг за ним, люб’язно вибачився. Коли він повернувся, усе виправилося, стало на свої місця.

З тих пір, якщо він заходив у сільську крамницю, його обов’язково пригощали. Кажуть, однак, що старий Попович пристрасті до спиртного не мав, пиятики не терпів та й гуляти не любив, ніколи надмірно палинки не вживав. Але свою півдецу завжди випив. Як казав, для апетиту.

Якось їхав дід Попович на возі і коло хати старого Кошута, де росла велика груша, батогом збив собі кілька грушок. Коли це побачила дратлива господиня, з почуттям незадоволення, досади, гніву та злості почала кричати на діда, обзивати його. Попович сердито подивився на неї, не сказавши їй нічого і поїхав далі.

Старий Кошут саме в цей час порався в хліві біля худоби і з великим подивом побачив, як раптом довкола корів та коней почали витися змії, а тварини перестали їсти і пити. Вони щезли лише тоді, коли старий Кошут та його жінка попросили вибачення.

Багато чого ще розповідають про «зміїну силу» старого Поповича, однак не проминають і того, що все ж один змій не підкорявся йому. Раз у рік він переповзав із виноградівської Чорної гори на Шаланівську і був дуже великий і сильний. Коли він виповзав з нори, під ним гуділа й горіла земля, а там, де проповз, залишався довгий зримий слід.

Родина Сойків.

Вона була найзаможнішою в Егреші. Сойки мали найбільше землі, а земля – то найбільше багатство.

Сойки мали своїх слуг, які обробляли поля, збирали врожай. І хоча старий Сойка був магнатом, і сам працював на землі, був людиною слова. З цих міркувань він вимагав, щоб й інші добросовісно виконували свої обов’язки.

Був у Сойки слуга Дорогі Іван. За місяць служби йому давали центнер пшениці., у Сойків він мав також сніданок, обід та вечерю. Їсти давали йому те, що їв і сам господар. Землевласник забезпечував свого слугу дровами на зиму, дав йому в оренду пів гектара землі.

Розповідають, що одного разу поїхав Сойка у Будапешт, бо мав там справу у якомусь уряді. Протягом дня треба було почекати, поки його приймуть, і він зайшов перекусити в якийсь ресторан. З усього було видно, щоце місце тільки для багатих, а старий Сойка зайшов туди у селянському вбранні.

Сів за стіл і чекав. Нарешті підійшов офіціант і до нього, і Сойка замовив собі фанки та чай. Довго довелося чекати, бо працівник, який мав його обслужувати, крутився, як йому здавалося біля багатих клієнтів. Тоді Сойка покинув ресторан, а через деякий час повернувся переодягнений по-міському. До нього одразу ж підбіг той самий офіціант, котрий недавно поставився зневажливо і виявив готовність прийняти замовлення. Сойка попросив дийжу чаю та сто фанків. Офіціант налякано сказав, що в таких кількостях у них ще ніхто не замовляв і що він боїться, що в них зараз і не буде можливості виконати його замовлення. Та Сойка наполягав.

Коли замовлення було виконано, Сойка подав офіціанту купюру, котру в ресторані не могли розміняти, і господарю довелося бігти у найближчий банк, щоб змогли видати здачу. Так Сойка провчив чванливого власника Будапештського ресторану, де так неохоче поставилися до його замовлення, коли він був не в  тому одязі, до якого звикли у столиці тодішньої угорської держави, куди належало й Закарпаття.

Пуслик магната Сойки.

Сельчанин Іван Дорогі розповів ще, що старий Сойка завжди носив на рівні з іншими чоловіками-селянами пуслик. Слуга знав від господаря, що зсередини пуслик Сойки був обшитий кишенями, в яких магнат завжди носив досить великі гроші. На всяк випадок. Коли хтось заслуговував, Сойка завжди віддячував за службу.

Старожили Егреша-Олешника і зараз добре відгукуються про родину Сойків, великий будинок якого знаходився там, де зараз дитячий садок.

Джерело:

http://oleshnik.blogspot.com/p/blog-page_20.html

Легенди – оповіді с. Підвиноградів

Певно, існувало колись більше місцевих легенд і переказів, але до нас дійшло небагато. Вони цікаві не лише тим, що географічно пов’язані з селом, але й тим, що несуть у собі якусь загадковість, таємничість, окремі факти в них переплетені з вигадками. Ось деякі з таких оповідей.

Чому великі біди оминають наше село

Коли татари були в наших краях, то всі знали, що ніхто, кого вони побачать, від них не втече. Тому всі старалися ховатись хто де. Один чоловік із жінкою, яка була вагітна, зупинилися в районі Тийґларні, бо далі вже була не в змозі йти. Татарську навалу вони пережили. Жінка народила двійко хлопчиків-близнят. Тут вони й зосталися жити. Пізніше, коли вони обзавелися господарством, корова привела господарю двох бичків. Хлопці підросли, бички також. Аж тут сниться господарю сон, в якому йому було сказано: «Благословенна буде та земля, яку ти обійдеш. Візьми много собі в дорогу, бо велика дорога в тебе».

Запрягає він бичків, бере плуг, своїх синів і йдуть орати. Один син поганяв бичків, інший держав плуг, а батько їх ішов попереду й молився. Оскільки тут  тут місцевість ще тоді була лісиста, то дуже нелегко було орати.  Та все ж, вони обійшли таку територію, на якій могло б розташуватися село - оборали з молитвою майбутнє село. Саме тому великі біди в селі не бувають. (Винятком може бути пожежа 1908 року).

Легенда навіть приписує прізвище згаданій родині - Ардовецькі, і

від нього виводить назву майбутнього села.

Існує й інший варіант цієї легенди, згідно з яким оборювали  майбутнє село монахи, один з яких за весь час оранки ішов поряд з плугом з книжкою в руках і вголос читав молитви про благополуччя всіх жителів майбутнього села.

Підземний хід

Від колишньої кальвіністської церкви в Ардові існує підземний хід до римо-католицької церкви у Севлюші, а звідти до Канкова - замку на Чорній горі. Ще в роки татарської навали через нього відбувався зв'язок з оборонцями Севлюша. Коли нашу церкву зруйнували, то на люк, тобто на вхід у підземелля і поставили потім пам'ятник добровольцям, щоб повністю «закрити» давню історію.

Хто знає, яке підґрунтя було для цих переказів? Можливо існувала красива місцева легенда-казка, з якої до нас дійшла ця скупа інформація. А можливо це й справді лише фрагменти цікавих фактів, які мали місце? Важко в це вірити, адже між вказаними точками - майже п'ять кілометрів. А втім, така ж легенда, яка говорить про існування підземного ходу у Виноградові від римо-католицької церкви (чи колишнього монастиря навпроти) до того ж Канкова, була відома і в колишньому Севлюші. Та лише

кілька років тому випадково натрапили на цей (?) хід, хоча й не доведено ще звідки саме і куди він веде, але він є.

Хто знає, можливо і справді той хід з Підвиноградова на Чорну гору

ще чекає в забутті на своїх ентузіастів-дослідників. Хто знає, які ще таємниці він може нам відкрити, якщо сам буде відкритий.

Та навіть, якщо такого ходу не існує – все одно приємно, що такий переказ є.

Нечиста сила

В давнину питання про існування злих духів не виникало: всі знали, що вони є і творять багато зла серед людей. Ці переконання допомагали людям уникати впливу темних сил, стерегтися від спілкування з ними. Та дуже часто страх перед «нечистим» бував і безпідставним. З покоління в покоління передавалися серед односельчан різні страхітливі історії, одну з яких наведемо тут.

Леґінь повертався з побачення додому через Ґарабовець. Було близько півночі. Трохи лякливо, адже відомо, що «нечистоє» теж опівночі ходить. Та нічого, йде собі тихо. Аж тут почув, що позаду нього хтось іде. Почав ступа ти швидше, але і позаду кроки стали в такт з його ходою. Почав іти ще швидше - той самий результат. З'явився страх. «Точно - «нечистоє», - подумав, - що тепер буде?» Вже так перелякався, що, здається, і дихати перестав. Почав бігти. Біжить він - біжить і хтось за ним. Він дужче - і за ним дужче. Вже й сил немає, але біжить - озирнутися не сміє. Знесилений підбігає до свого двору, зачиняє хвіртку і віддихується від гонитви. Адже справді диво: ніхто вже не женеться за ним, ніяких звуків не чути. Озирається - нікого немає.

Тільки вже вранці, коли встав і глянув на свій одяг - зрозумів, хто саме за ним гнався. А це були його власні ... ґаті. Річ у тім, що чоловіки ходили колись у ґатях з домотканого полотна. Білих, звичайно. Для оздоблення часто внизу пришивалися «бойти» - невеликі китиці з ниток. Вони доходили аж до п'ят. Наш леґінь ішов калюжами і бойти досягали води, що спричиняло певні звуки в такт із кроками ...

Джерело:

Гвоздьо, М. Ардовець (Підвиноградів): минуле і сучасне [Текст]/ М.Гвоздьо. – Ужгород: Поліграф-центр «ЛІРА». – 2009. – 256 с.:іл..

Список використаних джерел:

• Громовчук С. Урочища: історичні легенди нашого краю// Новини Виноградівщини. – 2008. – 26 лютогo.
• Кобаль Й. Кривську «Мадонну» знайшли в …печері:[Легенда про скульптуру «Марія Терезія, яка була знайдена у печері між селами Веряця (Виноградівщина) та Крива (Хустщина)]// Фест. – 2006. – 21–27 грудня. – с.14.
• Легенда про Чорну гору//Чорна гора. – 2006. – 24 березня. – с. 7.
• Орос А. Що за назвою села?//Новини Виноградівщини. – 1997, 10 грудня.
• Гвоздьо, М. Ардовець (Підвиноградів): минуле і сучасне [Текст]/ М.Гвоздьо. – Ужгород: Поліграф-центр «ЛІРА». – 2009. – 256 с.:іл..
• Закарпатські замки у легендах, переказах та літературних творах. 2-ге змінене та доповнене видання [Текст]/ Упоряд., підгот. текстів, вступ. ст.., істор. довідки, приміт. та слов. І.В.Хланти. – Ужгород: Патент, 2009. – 184 с.

Читайте також: 

http://karpati.org/index.php?showtopic=140&view=findpost&p=359

http://www.kolyba.org.ua/legend

http://www.kolyba.org.ua/legend/legend1/221--